Сон

   Вечір наступав поступово, ліс насувався на мене. Я оглянувся, довкола був лише він, такий тихий і в той же час могутній, залитий жовтим світлом, яке поступово переходило в червонясті відтінки. Промінчики заплутувались між ялинкових голочок в якісь причудливі візерунки. 
  Я не розумів ні де я, ні що я тут роблю. Я ніби прокинувся з глибокого сну. Все було таким знайомим, і в той же час, незрозумілим і ворожим. У голові промайнула думка "потрібно рухатись", неважливо куди, просто йти, почав підступати якийсь інстинктивний, древній страх. Ні, я не бачив, ні страшних звірів, ні міфічних демонів, яких описували прадавні племена, проте щось в мені кричало "Тікай! Швидко! біжи, не оглядайся!", він долинав з глибини моєї підсвідомості. 
  Я зробив перші кілька кроків, вологий від роси пісок прилипав до ніг, було якесь неприємне відчуття зябкості. 
Шлях лежав через невеликий піщаний насип лісової дороги. Я просто йшов, не розбираючи дороги, в середині було ніби щось розбите 
на мільйони маленьких шматочків, щось що не я не міг зібрати сам. Від цих думок мене відволік силует. На дворі вже сутеніло, було ледь видно найближчі сосни, останнє проміння прощалося... Воно прощалося з землею, з небом, зі мною. Силует ставав все ближчим те пер я міг розгледіти, це був високий чоловік міцної статури, він був одягнений в якесь лахміття, перемазаний брудом, у його патлатому волоссі заплуталось листя перемішане з піском, монотонно переставляючи ноги, він ніби волочив їх, не відриваючи від землі, робив глибокі борозди але все ж таки рухався в перед. 
Страх підступив ближче, він майже перекрикував здоровий глузд, вдихнувши прохолодне, мокре повітря, я швидко покрокував далі, мене  
зацікавив дивний незнайомець, щось в ньому було не так, що саме не міг зрозуміти. Він майже порівнявся зі мною. Багряний місяць ледь піднявся 
над землею, але навіть його тусклого і млявого проміння вистачало для того, щоб побачити контури обличчя цікавого незнайомця. Очі... Так... 
  Саме вони зацікавили мене найбільше, вони були пусті, абсолютно пусті, в них не було ні страху, ні гніву, в них не було нічого, в них не було навіть життя. Вони були мертвими, його ніби підняли з домовини і сказали "йди", не знав, ні куди він іде, ні навіщо, він просто робив те, що велів йому якийсь таємничий голос. Цей голос чув лише він один. Звідки я це розумію, я й сам цього не знаю, просто це приходить з якоїсь пустоти, вона глибока незрозуміла, але я відчуваю, що це правда, і цьому потрібно вірити, це — істинна. Ніби блискавка промайнула в моїй голові "Він мертвий", я не відчуваю людину, я не бачу в ньому життя...  
   Голова різко розболілась, так ніби вона розколиться на дві важкі частини. Біль був нестерпним, ноги підкошувались, відчуття були дивні, земля крутилася з надзвичайною швидкістю. Я провалився в темряву. Останнє, що пам’ятаю — це пустий погляд, а в ньому порожнеча... 
   Я не знаю скільки часу був без тями. Відчуття приходили поступово. Холод... Це моє перше відчуття. Повіки були важкими і відмовлялися 
слухатися свого хазяїна, голова вже не здавалася таким важким і болючим тягарем, зібравшись з силами різко відкрив очі. Жах...це моє наступне відчуття, повернувши голову я побачив їх... їх були сотні і тисячі, вони ніби роботи йшли монотонно, без цілі, без бажань. Мерці не йшли, вони просто снували. 
  Обпершись на руки поступово піднявся на ноги, і знову пісок, цей мокрий мерзенний пісок. Мене пройняла злість. Злість на все, на ввесь світ. Прудкою 
риссю кинувшись до найближчого мерця з силою вдарив його, ледь відшатнувшись, він монотонно пішов далі. Так, він точно неживий. 
Знову слабкість і думка "ти сильний, ти можеш", слабкість відступила. 
  Ніч ставала все глибшою і холод все глибше пробирався в середину мене, проймав до самих кісточок, кожна жилка в моєму тілі тремтіла. Перша думка, "вогонь "... 
   Будильник, знову цей противний звук телефону, кожен день одне й те ж, хочеться вити, від тоски й болю, від буденності. Душ, кава, прохолодна вода, 
яка плутає й притупляє відчуття, ти стоїш і серце рветься від болю на шматочки. 
   Ти робиш це на автоматі, шкарпетки, джинси, футболка... Яка синя біла чи, може, чорна? Так, навіть це вибір, але мені все одно, це нічого не варте. Ти десь далеко думками, десь глибоко в собі. Так, відволіктися, це саме те, що потрібно зараз мені, натискаю на кнопку...секунда...дві...три... 
"Вбито двох осіб", "Стався землетрус", "Обличчя, нові, старі, незрозумілі", натискаю кнопку, екран згасає, стає чомусь легше. 
  Потрібно поїсти, чай, бутерброд, нічого не лізе в горло, але розумієш, що потрібно. Виливаєш чай в раковину, глухо хрускає замок. Важке повітря, мільйони, ні мільярди, вони сірі, і просто йдуть пусті оболонки, вони мертві...СТОП, щось знайоме, я це вже десь бачив, але без різниці, в чому сенс всього? 
  Чи є десь світло серед цього сірого світу? Скажу чесно, не знаю, навіть сонце світить сірим світлом. Навіщо я тут, що я повинен зробити в цьому світі? 
   Хм... Хаотичні думки знову починають роїтися бджолиним хижим кублом. 
Я йду по цьому світу незнаючи  чи помру в наступні кілька секунд спіткнувшись об камінь, або якийсь психопат встромить ніж, і стікаючи кров'ю, яка проступає через дешевий одяг, цей світ побачить хоча б трішки, нехай і кривавих барвів життя, яке ж воно коротке і швидкоплинне... Але це лише думки в голові звичайної маленької людини, яка намагається зрозуміти цей світ.