Розділ 2. Він не повинен був бути там

Максим зітхнув і втупився в лобове скло.

“Ну як так? Саме сьогодні…”

Його чорна БМВ стояла в глухій пробці. Руху не було взагалі. Праворуч — фура, ліворуч — нервовий таксист, який п’яту хвилину матюкав усе на світі.

Максим глянув на годинник.

14:33. Зустріч о 15:00.

Він мусив встигнути. Не просто так — сьогодні він мав бачитися з інвестором, який міг змінити все. Нова гілка бізнесу. Нова команда. Його мрія.

— От чорт… — пробурмотів він, натискаючи кнопку аварійки.

Раптом згадав: цей район він добре знає. Тут, трохи далі, є зупинка маршруток, і якщо піти через подвір’я, можна обійти пробку і навіть обігнати її.

“Тут за пів кварталу зупинка. Маршрутка точно проскочить. А що ж з БМВ робити, не втиснешся в тріщину…”

Він озирнувся. Побачив вузьке місце під парканом.

“Влізу.”

Увімкнув поворотник, обережно підкотився, припаркувався майже ювелірно. Вийшов, зачинив двері й кинувся до зупинки.

Маршрутка вже стояла. Двері — відкриті. Людей на зупинці — немає. Ніби чекала саме його.

“Що ж, поїхали…” — подумав Максим і піднявся в салон.

Двері зачинилися за його спиною з характерним гуп.

“Вісім років… Стільки не їздив у громадському транспорті. Дивно навіть…”

Він посміхнувся сам до себе. Це було майже весело. Він, бізнесмен, у пальті й із дорогим годинником — стоїть у маршрутці, як звичайний пасажир.

Вузький прохід, запах кави, дешевих парфумів і… чиєюсь їжею.

І тут… він побачив її.

Дівчина.

Темне, густе волосся. Тонке обличчя з легким рум’янцем. Глибокі, теплі очі.

І щось у ній таке… справжнє. Без глянцю, без показної краси, без удаваності.

Він оторопів. Зупинився посеред проходу.

Їхні погляди зустрілися.

І в ту мить світ завмер.

Його серце — ніби пропустило удар.

Вона одразу ж відвела очі, глянула у вікно. Але вже було пізно. Вже сталося. Вже… стало інакше.

Максим пройшов, сів на вільне місце навпроти, не зводячи з неї погляду.

“Що ж це зі мною?..” — подумав.

Невже таке буває? Щоб за секунду — і все. Жодних розрахунків. Жодних стратегій. Жодних планів.

Просто — погляд.

Просто — вона.

“Вона моя дівчина. Моя доля. Я це знаю.”

І коли вона, знітившись, схопилася зі своєю торбою, намагаючись підняти те добро мамине — він не роздумував. Він уже знав, що допоможе.

Бо саме для того він і тут.

Нехай ця історія подарує тобі посмішку, тепло або трохи віри в диво.

А якщо після прочитання ти подивишся на свою маршрутку інакше — я буду тільки рада.

З вдячністю й натхненням,

MissStory