Розділ 1. Абрикосове варення і блакитні очі

Передмова

Дорогий читачу,

Я щиро вдячна, що ти відкрив цю книжку. Вона невелика — всього одна історія, але для мене вона особлива.

Чому? Бо вона — реальна. Саме так, ця історія трапилась насправді. І хоч деякі деталі змінено, щоб зберегти приватність, почуття, погляди, ті самі осінні барви — усе залишилося справжнім.

— Ось, ще баночку варення з абрикос візьми, — мама простягнула Альоні скляну банку, дбайливо загорнуту в рушничок. — Ти ж так його любиш.

— Мам, ну куди ж ще?! — зітхнула дівчина, окинувши поглядом і без того переповнену торбу. — Я вже й так її ледве тягну! Яке ще варення?

— Еге-гей, дивіться на неї! — втрутилась з-за спини сестра Алла, рижа, весела, вічно з іронією. — Столична фря вже! З варенням не ходить, бач!

— Аллочко, не дратуй сестру, — мама, хоч і посміхалась, але вже витирала очі краєчком фартуха. — Донечко, поїси в гуртожитку, згадаєш маму…

Батько вже чекав біля старенької, але ще моторної “Жигулі”. Поклав сумку в багажник, притримав дверцята.

— Поїхали, ластівко. А то автобус твій не чекає.

Альона ще раз обняла маму й Аллу, сіла в машину. Дорогою мовчали. Слова ніби повтікали, а серце щеміло. Батько мовчки притиснув руку до її плеча, коли вона виходила біля зупинки.

— Тримайся, доню. Головне — не бійся. У тебе все вийде.

Автобус вже під’їжджав. Альона ще раз кинула оком на торбу — мама встигла-таки запхати те варення — і зітхнула. Потягнула її вгору, зціпивши зуби.

Її звали Альона. Вона була студенткою другого курсу філологічного факультету у самій столиці. Відколи вступила, життя її перевернулося з ніг на голову. Вдень — пари, увечері — офіціантка в кафе. А в голові завжди крутилася одна думка: “як я взагалі сюди вступила?”

Сама не вірила, що це вийшло. Все якось дивно легко склалося. Мабуть, як сказала мама: “то доля твоя, бачиш, як гладко вийшло.”

Альона сиділа біля вікна вже в маршрутці столиці, тримаючи торбу між колінами й думаючи про сесію, про роботу, про те, що макарони в гуртожитку скінчились…

І тут раптом у дверях з’явився він.

Високий. У темно-синьому пальті, з блискучим портфелем і поглядом, який ніби ненароком зачепив її душу. Він виглядав так, ніби щойно вийшов із залу наради якогось банку — поважний, впевнений, зовсім не схожий на звичайного пасажира маршрутки.

Він ішов повз сидіння, а коли проходив повз неї — погляди зустрілися.

Її серце стрибнуло вгору, як м’ячик. Вона поспішно відвела очі й вперлася в вікно, де миготіли сірі зупинки.

“Що це було?..” — спитала себе.

Спробувала заспокоїтись, але пальці вчепились у сумку, а дихання збилося. Через кілька хвилин наважилась крадькома ще раз глянути — і знову зустрілася з його блакитними, як море, очима.

Він не посміхався. Просто дивився. Але в цьому погляді було щось… незрозуміло лагідне.

— Наступна моя… — раптом згадала вона, й різко схопила сумку.

Потягнула — не піднімається.

— Ой моя торба… — прошепотіла й спробувала ще раз.

Але цього разу — вона відчула, що хтось інший тримає її разом з нею.

Підвела очі. І знову ці очі.

— Я допоможу, — сказав він низьким, спокійним голосом.

А потім, не чекаючи дозволу, легко витягнув сумку і пішов слідом за нею до виходу.

На зупинці Альона озирнулась, розгублена, вся червона як буряк:

— Вам… вибачте, не треба було. Це ж не ваша зупинка, напевно… Ви даремно…

— Куди тобі йти? — перебив він спокійно. — Я донесу. Дівчатам не можна тяжке підіймати. А твоя сумка, здається, наповнена цеглою.

— То… мама постаралась, — пробурмотіла вона, ніби виправдовуючись.

— Я Максим. А як тебе звати, красуне?