Абрикоска

  Камі – духовна сутність. Іноді неправильно перекладається як дух, бог чи навіть ангел. Камі в широкому сенсі — початок, властивий всьому в природі, живому, що має волю, що діє. У певному значенні, у всього, що нас оточує, є свій камі.

  ***

  — Анзу, дивись, зірки для мене танцюють.

   Яскраво-руда кішка повела вухом і продовжила намивати лапу. Якщо весь час сидіти біля ілюмінатора та дивитися на зірки, ще й не таке побачиш. А іншої розваги все одно немає. Давно вже.

  Кішка могла б пояснити цій дивній людині, що зірки надто далеко, і навіть якщо вони танцюють, людськими очима цього не помітиш. Але не стала. Марно. Ця людина завжди вірила лише в те, у що сама хотіла. Він навіть її ім'я чомусь змінив. І чим йому не подобається ім'я Абрикоска? Усім завжди подобалося, а йому ні. Дивна людина.

  — Так, танцюють, - продовжив говорити чоловік, виводячи пальцем на ілюмінаторі хитромудрі візерунки. — Повільно і велично, наче час. І тільки одна та мчить. Дивись, яка швидка. Напевно, кудись поспішає. Цікаво, чи у зірок бувають важливі зустрічі, на які вони бояться запізнитися?

  Бувають, відсторонено подумала кішка. Одній з них не терпілося попастися на очі цій людині. Дурниці які. Зірки не можуть поспішати. З ким їм зустрічатися? Зірки народжуються і вмирають зовсім не так як люди.

   Це все від нудьги. Людині хочеться про щось говорити.

  Кішка дала спокій лапі, потяглася і велично підійшла до ілюмінатора. Що він там прийняв за зірку?

  Маленька, чомусь зелена краплина справді кудись поспішала. Вона досить швидко летіла по прямій лінії від зірки до зірки, легко залишаючи за собою парсеки. Нахабно затуляла собою небесні вогні і швидко перетинала простір від лівого краю ілюмінатора до правого.

  Ні, це не зірка. Це щось менше та ближче. Може астероїд? Або...

  А потім зелена крапка різко повернула і почала блимати.

  Ні, не астероїд. Точно не астероїд.

  – Корабель! — заволав чоловік, миттю випавши з мрійливо-відсутнього стану.

  Корабель, на який він так довго чекав. Зовсім близько. Так близько, що залишків енергії в аварійних системах має вистачити на те, щоб до нього докричатися.

Справжнє диво. Через стільки часу.

  Невже надія цієї людини мала сенс?

  Так дивно.

  Дивно і не логічно.

  Шансів на зустріч із кораблем, у просторі, рівно віддаленому від найближчих зірок, було замало. Навіть якби довелося чекати ціле століття. Адже часу пройшло набагато менше.

Та й шукати їх би тут ніхто не став, бо опинилися вони тут випадково. Анзу навіть не встигла зрозуміти, що сталося, хоч тоді була розумом корабля, а не рудою кішкою. Почали розгін, вийшли на координати, згенерували червоточину, а потім система оповіщення закричала про зіткнення з чимось надзвичайно дрібним та дуже твердим. І наступної миті корабель вивалився в простір віддалений від зірок, а обшивку, здатну витримати падіння на планету, наче хтось консервним ножом розпоров.

Не пощастило.

Так трапляється. Іноді.

А тепер поталанило.

Так теж трапляється.

***

— Капітане!

  – Що?

  Олексій Стриж відірвався від звіту, який він намагався скласти вже три години і втомлено подивився на хлопця, що пританцьовував від нетерпіння. Як його звуть? Соромно, капітан, соромно. Потрібно одразу запам'ятовувати імена підлеглих. Не будеш щоразу заглядати в особисті справи новачків, щоб до них звернутися.

   — Там щось дивне, капітане. Бушир стверджує, що ви повинні самі подивитися, інакше можете не повірити.

  Що там може бути дивним? Надіслав корабель сигнал SOS на повільних хвилях. Буває. Може, в них енергії не вистачає. Або пошкоджено систему телекомунікації. Мало чи. А з іншого боку, це привід закинути на якийсь час ненависний звіт. Чому б і не подивитись?

  Олексій кивнув своїм думкам. Акуратно закрив всі файли, пригладив волосся і лише після цього відпустив підлеглого. Хлопець зірвався з місця і мало не бігом кинувся назад, до перехідника, що тимчасово зв'язав два кораблі. Напевно, боїться пропустити все найцікавіше.

   Капітан усміхнувся і неквапливо пішов слідом. Капітанам бігати кораблем не належить. Прикмета погана.

  Виявилося, хлопець поспішав дарма.

  Бушир, із компанією технарів та медиків, стояв біля закритої перегородки тунелю у скафандрі, але з відкинутим на спину шоломом і про щось тихо сперечався з помічником. Глядачі тулились по дальніх кутках і дружно не зводили з них очей.

  Дивно.

  Медикам начебто слід оглядати врятованих. А технарям давно розійтися чи загубитися серед глядачів. Робота технарів закінчено. Перехідник встановлений. Та й глядачі поводяться підозріло тихо. Що вони знайшли на тому кораблі?

  Олексій кивнув команді та пішов до групи біля перегородки. Вони виглядали найобізнанішими. Начебто.

  — Владе, що відбувається?

  — Ви повинні самі це побачити, капітане, — сумно промовив Бушир. — Я повірити своїм очам не можу. Може вам буде легше.

  — Корабель, на який ми натрапили, належить не людям? – зацікавився Олексій. На вигляд знайдений корабель схожий на людський, а там хто знає? Чи мало буває збігів.

  — Та ні. Людям. – Бушир кивнув на перегородку та додав. — Краще б це були міфічні зелені чоловічки, тоді хоч якось можна було б пояснити.

  Зрозуміло що нічого не зрозуміло. Доведеться одягати скафандр і дивитися на власні очі. Бушир взагалі врівноважена людина, впевнена, йому не властива подібна поведінка.

  На роздачу наказів та вбрання в скафандр капітан витратив майже півгодини. На кінець цього часу з подивом помітив, що сам починає пританцьовувати від нетерпіння. Поганий приклад заразливий. Якщо зрештою виявиться, що на тому кораблі немає нічого цікавого, хтось за це поплатиться. Не можна ж відривати капітана від важливих справ через усілякі дрібниці. Навіть якщо капітан сам хоче від них відірватись, бажано назавжди.