Розділ 6

«Що сталось, маленька?» - пролунало звичне в голові, та відповісти мені не дали. Один з балахонів відділився від натовпу, мабуть головний, і підійшов до нас зі словами.

- Нарешті, ідіть за мною – сказав балахон і, розвернувшись, пішов уперед.

Я здивовано подивилась на  брата, він заспокійливо потиснув мою долоню, яка стиснула його руку-лапу (так, брат все ще не змінив подобу – в цілях безпеки, мабуть) і підштовхнув у перед. Разом ми пройшли до якоїсь Арки, біля якої розташувався камінь схожий на вівтар.

-Ти маєш стати по центру – вказав балахон на вівтар, дивлячись на мене.

- Навіщо? – здивувалась я, переводячи погляд з балахона на брата.

- Для обряду - відповів балахон.

- Якого? –  не вгавала я.

- Переміщення – терпеливо, але грізно, відповів той, потягнувшись за кинджалом в голові каменю.

- А це навіщо? – присунулась ближче до брата я, і він напружившись, почав засувати мене собі за спину. Балахон хмикнув.

- Для обряду потрібна крапля твоєї крові – відповів він дивлячись на мене – Для цього потрібен цей обрядовий кинджал-артефакт. Ми з братом переглянулись і я вийшла з-за його спини.

- Якщо готова – стань на камінь – махнув в сторону вівтаря балахон.

Я вичікувально подивилась на брата. Він схвально кивнув мені, а в голові пролунало - «Не бійся, я поруч».

           Я з тривожним серцем стиснула руку-лапу брата і підійшла до вівтаря. Сумнівно глянувши на камінь, я стала на нього, розвернувшись обличчям до арки. Балахони відразу стали колом навкруг вівтаря разом зі мною і почали щось нашіптувати незрозумілою мені мовою. Брат був поруч уважно слідкуючи за процесом. В середині цього дійства головний балахон щось голосно крикнувши взяв кинджал-артефакт вимальовуючи в повітрі якісь знаки і піднявся з ним до мене. В цей час стіни затремтіли і в цю кам’яну залу ввалились. Брат кинувся відбивати їх атаку, а я відчула як замість руки кинджал торкнувся моєї шиї і перевівши погляд на головного балахона почула його шипляче

- Ти всжее нікуди не підессшш звідссси – і тільки зараз дивлячись у вертикальні, ромбоподібні зіниці я зрозуміла, що переді мною не людина. Жах настільки стиснув горло, що я навіть брата покликати не могла. Дейв же, наче відчувши, поваливши одне чудовисько, почав пробиватись крізь натовп балахонів до мене. Дивлячись в моторошні очі шиплячого балахона, я відчула, як всередині від страху все наче підіймається, і наступної миті з моїх грудей стовпом полилось полум’я, змусивши моє тіло вигнутись. Воно було такої сили, що пробило стелю печери і розкидало вогняною хвилею всіх кому не пощастило бути поруч.