Розділ 2

Продовжували вони сперечатись ще довго, а я замислено сиділа напроти вікна, перекидаючи пальцями руки вогонь з одного на інший. Подумаєш, спалила вчителю перуку, він сам напросився, ловелас пристаркуватий – бурчала я подумки поглядаючи на відкриті двері з яких доносилась розмова дядька з братом. Хоча в чомусь вони звісно праві, неконтрольований дар дійсно може бути небезпечним, особливо якщо він напряму залежить від моїх емоцій. Принаймні сьогоднішній випадок з учителем це яскраво показав. Я так розлютилась, що і незрозуміла як змусила спалахнути, наче смолоскип, його шевелюру. Добре, що поруч був вогнегасник і що мій дядько має вплив в цьому місті. Я перевела сумний погляд з дверей на вид за вікном продовжуючи бавитись вогнем. Незабаром моє повноліття. Звісно, я б хотіла зустріти його зі своїми батьками, але, на жаль, вони загинули, коли я була маленька. Так розповів мій дядько, не вдаючись в подробиці, і вони з Дейвом єдина моя рідня. А ще мені не дає спокою один і той же сон, що сниться мені від  тоді, як дар проявився. Я біжу крізь довгу темну печеру весь час оглядаючись, а за мною слідом біжать і щось викрикують страшною, незнайомою мовою переслідувачі в довгих балахонах з капюшонами, попереду з’являється світло, ніби кінець тунелю близько, і в тому світлі видніється чиясь не чітка постать і чутно голос що кличе мене: «Абігейл..» - я вбігаю крізь світло опиняючись на виступі над обривом і ледь торкаючись простягнутої руки, світлом залитої постаті, я раптом прокидаюсь. Завжди однаково захекана і з невимовним жахом в середині, наче дійсно тікала всю ніч від когось страшного.

- Абі, вийди до нас будь ласка – мої роздуми порушив голос брата. Я важко зітхнула і вийшла з кімнати. У вітальні мене чекали брат, що розходжував  із боку в бік та дядько зайнявши місце на кріслі в якому сидів раніше.

- Абі, ми з дядьком поговорили і от що вирішили…

- Ти відправляєшся до Академії Кейна для обдарованих дітей – втрутився дядько в промову Дейва не давши йому закінчити.

- А як же школа, екзамени, випускний? – обурено перевела погляд з дядька на брата.

- Закінчиш в Академії – сказав, наче відрізав, дядько – Дейвіл поїде з тобою.

- Але, дядьку… - спробувала заперечити я.

- Це не обговорюється! – суворо наголосив дядько – Збирайте речі, зранку виїжджаємо, я сам вас відвезу – завершив він і вийшов з вітальні не чекаючи нашої з Дейвілом відповіді. Ми з братом лиш провели його поглядом. Дядько Мердок завжди був надмірно суворим, але ми все одно його любили.

- Не засмучуйся, Абі – обійняв мене Дейв щойно дядько вийшов – тобі там сподобається, от побачиш.

- Ти там уже бував? – я невпевнено запитала брата.

- Так, було діло – всміхнувся Дейв.

- А хто мене може знайти? Про що ви говорили з дядьком? – вловивши момент запитала я.

- Ніхто, не хвилюйся – міцніше обіймаючи відповів Дейв.

- Все так серйозно? – не вгавала я – Це через мій дар, так? - Дейв лише спохмурнів і відвів погляд. – Дейв? – не відставала я від брата – Я ж бачу все.

- Бачить вона все, ви подивіться на неї – зітхнув брат з теплою посмішкою – Абі, твій дар – Диво, але..

- Але не всі йому будуть раді.. – закінчила я за брата.

- Так, маленька, не всі – опустив підборіддя мені на маківку брат.

- І тому ми маємо поїхати, щоб ті кому мій дар не догодив його не забрали – підвела підсумок я.

- Абі, твій дар неможливо забрати, бо він частина тебе – всміхнувся мені в маківку брат – Але ми дійсно маємо тебе убезпечити поки ти не навчишся ним повністю керувати.

Я всміхнулась і сильніше пригорнулась до брата

- Ти щось не договорюєш, Дейв – видихнула йому у груди – Але хай буде по-твоєму.

- Знаєш, я часом забуваю, яка ти доросла, Абі – чмокнув мене в маківку Дейв, а я всміхнулась у відповідь,

- То ти розкажеш? – вимогливо подивилась на брата задерши до нього голову.

- Що? – вигнув він брову.

- Що робив в тій Академії?

- Обов’язково – клацнув мене по носі брат - А зараз ходімо збиратись маленька.