А вони плачуть

Був серпень. Минуло рівно тринадцять років, відколи червоні душокради підписали “Колосковий закон”.

Опанас Кожем’як, якому через сім тижнів мало б виповнитися двадцять років, сидів на підлозі у вітальній: стільці були перевернуті догори дриґом разом із лавкою. Єдине місце, де можна було б спочити від думок, що подібно гарпіям, накинутих на живі дерева, мордували Опанаса ще з вчорашнього дня. І спасіння від них не було, що б він не робив. Смішно: він не мав навіть сили поснідати чи попити води, не кажучи вже про якусь спробу забути свій другий найжахливіший день у житті.

Залишилося небагато: хата, збудована століття тому, дошки якої гниють з кожним роком все швидше й швидше; китель, який за роки служби перетворився на брудну ганчірку, але Опанас любив його… любив; та піт, що патьоками струменів з рум’яного обличчя, і…

Кістляві руки, що трусилися, наче облиті крижаною водою. Біль, що гупав у голові. Очі, які хоча й були сухими, проте продовжували народжувати тонкі водяні струмочки.

Усе болить… Усе судомить… Усе пече. Ма…ма…

Опанас безсило впав на підлогу. Закрив очі. Застогнав, кличучи їх. Благав, щоб повернулися й обійняли, але…

“Господі, упакой же душу усопшой рабииині твоєєїїї…Амііінь.”

Пообідді Опанас стояв на ґанку. У руках тримав білу товсту палітурку, щільно обмотану нитками. Папірці стирчали з усіх боків, нагадуючи добре підточені леза, що могли б добряче когось поранити. Неймовірно, пройшло стільки років, і стільки душ зносилося на землі, і всі вони тут, у палітурці. Опанасове ім’я теж могло там бути.

Він мав недобрий вигляд. Китель остаточно прилип до тіла, окреслюючи бліді кістки. Якби б Опанаса побачили здалека, то припустили б, що він схожий на саму Смерть. Також змінився погляд. Подібна гримаса зринала раніше… точніше, хотіла, але не змогла. 

Не змогла тоді, коли замореного голодом батька кидали в яму; не змогла тоді, коли на фронті Опанас тиснув на спусковий гачок; не змогла тоді, коли матір забрала хвороба.

Але змогла зараз.

Лють. Нескінченна лють билася в очах.

Злість. Кипляча злість розливалася на обличчі й текла до серця.

Рев. Відчайдушний рев, що грудою каміння засів у горлі.

Дорога, що тягнулася селом, здавалася в той момент такою довгою, такою страшною, такою болючою, а те, що чекало на її кінці, неприпустимим.

Та вороття не було.

Ледве стримуючи себе, Опанас проривів:

“Хтіли сього, да? Дідька… Дідька!”

Поклавши палітурку між дверима, Опанас перехрестив її, сам перехрестився, скочив на жовту траву, набрав у собі сили та побіг.

Права. Ліва. Права. Ліва.

Вдих-видих. Вдих-видих.

Легені чомусь палали. Очі чомусь плакали. Тіло чомусь трусилось.

Але ж у голові зринали спогади, зринали хихоти, зринали розмови. 

Раптом у голові помутніло, і зринуло сіре від хмар небо, зринуло поле, потоплене в  кривавих ріках; зринули постріли, зринули стогони, зринули крики, зринули люди в чорній формі… Зринули радісні крики людей в коричневій формі. Зринула… мати, із заплющеними очима на восковому лиці.

Згинули крики, зринули крики.

Ліва. Права. Ліва. Пра…

Сонце засліпило очі, змусило Опанаса різко схилитися, не зупинитися. Неприємне відчуття різкості минало швидко, але коли Опанас відтулив очі й побачив на землі вимальоване лице покійного батька, то молився, щоб відчуття не зникало. Коротка мить, і лиця немає. Тільки каміння й ґрунт.

Опанас зупинився. Вперше за… за скільки? Плинність часу загубилася так само непомітно та швидко, як і покинута хата, навіки окутана дубовим гіллям. Груди та печінка нили від болю, ноги набрякли.

Помахом однієї руки Опанас здер черевика з однієї ноги, з другої та підкинув у повітря, після чого побачив чоловіка в сорочці й масивним мішком за спиною. Це був дядько Сава, або ж, для незнайомців, Сава Іванович Стельмах.

Колись він з Опанасовим батьком, Семеном, добре товаришували. Потім Саві у спадок перейшло поле, розміром із море, а батькові пощастило тим, що Бог подарував йому спритні руки. Скільки грошей вони заробили на пшениці, годі рахувати. Вже коли підросли знайшли собі по дівчині, оженились, та й почали жити як добрі сусіди. І далі могли б, якби не червона чума, що пройшлася селом у 1932-му. 

Пшениці не стало: все забрали й понищили, навіть гнилої бульби не лишали. Опанас разом із матір’ю дивом змогли пережити той і наступний роки, на відміну від Семена: через чотири тижні після прийняття “Колоскового закону” він помер, просто впавши біля криниці. 

Під час похорону Опанас не зводив очей з дядька Сави. Не знав, чому, просто дивився на нього порожнім поглядом, хоча розумів, що тільки нещодавно він хоронив свою п’ятирічну донечку, яку знайшов зігнуту в сінях; а за два місяці до цього ще двох синів, яких погризли вовки; ще одного так і не знайшли.

Тепер, станом на 45-ий рік, єдиною для нього розрадою була дружина, прикута до ліжка. Через сім місяців він задушить її, а тіло… тіло… Після чого вийде з дому, весь у крові, та побіжить до лісу, слідуючи за блідою фігурою. Більше його ніхто не побачить, а в 1950-му лісники поміж дерев знайдуть розчавлений скелет.

Опанас усміхнено помахав дядькові та пробіг повз нього. Якусь хвилину дядько Сава отетеріло дивився на хлопця, а потім пішов собі.

Тим часом село закінчилося. Навколо майоріли лишень пусті поля з лісами. Потрібне місце пролягало за ними, трохи далі. Спека посилилась. Дорога змінилась на попелястий пісок, що так солодко заколисував оголені ступні. Було так солодко, так м’яко, так ніжно, ніби Опанас лягає на перину та кладе втомлену голівоньку на подушку.

Добре. Тепло. Темно.

Права. Ліва. Права. Ліва. Лі…

“Правой! Правой ногой, твою мать!” - Опанас пробудився, різко випростався, змінив ногу, -”Что, не знаєшь гдє у тєбя права, а гдє лєва, імбіцила кусок?! Я покажу тєбє, гдє право! Я покажу тєбє, дубіна!”.