ВІД АВТОРА

Останній розділ я не хотів писати. Було важко навіть думати про нього — і мені, і моїм близьким. Здається, час минув, рани зарубцювались… але варто лише згадати — і вони знову відкриваються, знову кровоточать.

Та все ж писати треба. Писати — заради нього.

Він прожив коротке життя. Люди, які знали його, відгукувалися лише добре. Казали, що був талановитий, умів гарно малювати. Мабуть, це передається у спадок, бо й мене олівець слухається — хоча я ніде не вчився малюванню.

Інколи ловлю себе на думці: може, то він із неба бере мою руку і веде лінію в потрібному напрямку. Тепер, певно, так само допомагає й онучці — у неї теж гарно виходить малювати.

Він мав красивий почерк. У війську служив писарем при штабі. А я… я любив придумувати історії про нього. Розповідав друзям, ніби на нього напали порушники кордону, а врятував його службовий собака. Мовляв, він був поранений, але вижив — тільки лікарі заборонили йому купатися.

Ця вигадка в дитинстві мені все пояснювала. Чому він пішов. Чому так рано. Але тепер я знаю — то були лише дитячі фантазії.

Насправді я його не пам’ятаю. Не знаю, який він був на вигляд, що любив, як сміявся. І хоча мені тоді було шість років, у пам’яті лишилося тільки одне — біла марлева пов’язка на шиї та жовте обличчя. І все.

Моя пам’ять ніби стерлася. Наче хтось узяв і видалив непотрібний файл на комп’ютері. Та хіба я хотів, щоб її видаляли? Ні. Я хочу пам’ятати. Хочу зберегти бодай дрібку спогадів.

Але, видно, для шестирічного хлопчика то був надто сильний удар. Організм сам вирішив сховати спогади — у найдальший і найтемніший куточок душі. І так добре сховав, що я їх, мабуть, уже не знайду.

Іноді мені хочеться, щоб хтось дуже сильний, їх зараз називають екстрасенсами, зміг відкрити ті двері. Увів мене в глибокий сон і хоч на мить повернув ті спогади. Лише на мить. Лише один раз.

Щоб я міг побачити його.
Тата.

Для цього й була написана ця книга — це моя спроба побачити його. Уявити, як він жив, яким був, що любив.

В цій книзі я хочу сісти з ним до трактора й проїхатися полем, щоб курделіла пилюга позаду, ми брудні в пилюці і сміємось, нам весело. Піти на пастівень і пасти з ним цілий день корів, слухаючи його історії, адже день на пастівні такий довгий. Він так багато зможе розповісти. А я слухатиму, не перебиватиму. Слухатиму і дивитимусь, не відводитиму очей від нього, щоб запам’ятати.

Посидіти на березі Курячого ставка з вудками, мовчки. Слухати, як кумкають жаби під берегом і скидається риба над водою. Слухатиму тишу і дивитимусь, щоб нічого не забути.

Ця книга — мій портал у минуле. Вона розповість у майбутньому і про них, і про нас... про людей, які жили колись, та живуть зараз.

3.10.2025. Ромни.