1979

1979

Дворічна Оленка захникала й почала смикати маму за сукню. Оля саме плела донечці вінок із польових квітів. Цього дня вони з друзями вирішили поїхати на ставок — ті запропонували відпочити в Липках. Їх було п’ятеро: Володя з дружиною Олею, сам Ваня й Оля з маленькою Лєною. Саша залишився вдома.

Володя з дружиною та Іваном купалися, а Оля з Оленкою залишилися на березі.

— Що, доцю, сталося? — спитала вона, нахилившись до дівчинки.

Лєна показувала пальчиком на воду. На її маленькому обличчі застигла тривога.

Оля перевела погляд у той бік. Володя плавав посеред ставка. Біля берега бовталась Ольга. Але Вані не було видно ніде.

Серце Олі тривожно стислось. Вона взяла доньку за руку й підійшла ближче до води.

Він був майже біля самого берега. Спина виднілась над поверхнею, довге темне волосся розпливлося по воді.

Ваня любив пірнати. Часто, сміючись, наказував Олі:
— Ану рахуй, скільки я зможу пробути під водою! Давай, рахуй!
Після цього робив глибокий вдих і зникав під гладдю ставка. А Оля слухняно починала рахувати:
— Один, два, три...

Та цього разу її серце опустилось кудись до п’ят, тіло наче оніміло від передчуття біди.

— Іване! Перестань! Не лякай дитину! — крикнула вона з берега.

Жодної реакції. Він не рухався.

— Олю, штовхни його! — вигукнула Оля до подруги. — Нехай не лякає малу!
— Та я боюся, — відповіла та, відступаючи. — А раптом він ухопить за ногу...

Але за мить обидві зрозуміли — щось не так. Рвучко кинулись у воду. Оля, хоч і панічно боялася води, стрибнула першою, просто з берега і кинулась до чоловіка.

На березі лишилась Оленка. Вона плакала, присівши на травичку, і долоньками розтирала мокрі від сліз оченята.

- Володько! - кричала Ольга чоловікові. - Швидше сюди, з Іваном щось не добре.

Дві Олі з усієї сили тягнули Ваню з води. Намагалися діяти швидко, але ноги ковзали, в’язли в мулі, руки слабшали. Нарешті вдалося витягти його на берег.

Володя, почувши розпачливий крик дружини й побачивши, як жінки борсаються з нерухомим тілом товариша, різко розвернувся й кинувся плисти до них. Та раптом відчув, що не може зрушити з місця. Руки гребли, ноги били по воді — а тіло не слухалось. Стояв наче в сновидінні.

— Наче паралізувало, — скаже він потім. І все життя згадуватиме той травневий день, докоряючи собі, що не допоміг. Просив у Олі пробачення при кожній зустрічі, ніби сподіваючись спокутати провину.

Його власне життя теж закінчилося трагічно — він загинув, розчавлений своїм трактором.

А на березі жінки схилилися над Ванею. Обидві були в санітарній дружині, обидві знали, що треба робити. Вони чергувались у спробах повернути йому дихання. Та час спливав невблаганно, і мовчазна тиша навколо ставала дедалі важчою. Вони намагались зробити все можливе.

Але......................................................

«Що я скажу батькові», - тільки і вертілось у Оліній голові.. - «Що я йому скажу».

І коли вона усвідомила всю глибину трагедії, що щойно сталася, вона зомліла.

З того самого моменту, коли Олексій побачив тіло сина, почався його шлях. Найдовший і найстрашніший у його житті.

Все село зібралось провести Івана в останню дорогу. Ще зовсім нещодавно вони гуляли в нього на весіллі. А зараз, безконечною сумною річкою, з похилими головами ішли слідом за ним, віддаючи йому останню шану.

Але ніхто з них звичайно не міг побачити світлу душу Насті. Ваніної матері. Яка стояла біля сина і гладила його своєю прозорою, світлою, теплою долонею по волоссю. Потім Настя підняла голову і подивилась на розчавленого горем, заплаканого Олексія. Підійшла до нього, ніжно обійняла і прошепотіла на вухо:

«Не плач любий. Я за ним придивлюся. Не плач».

Немов вітерець повіяв Олексію у вухо. Залоскотало, стало приємно. Чоловік оглянувся.

Але Настя вже була біля сина.

Зустрічала.

Сашка і Оленку забрали до себе родичі. Хотіли вберегти. Але від чого?

Сашу таки привела попрощатись, троюрідна тітка Галя.

Біла марлева пов’язка на горлі і бліде лице. Ось і все, що Саша запам’ятав. І пам’ятає до цих пір. Це всі його спогади про батька. В тому місці, де б повинні були зберігатись спогади про щасливі дні проведені разом з татом, тепер темна, чорна пляма. І все... Більше нічого. Тільки мутна, розмита, темна пляма.

Після поховання стало недобре Оленці. Болів живіт, нудило. Оля під дією заспокійливих препаратів повезла дочку в місто, до лікарні.

Лікарі забрали Оленку а Оля чекала в коридорі. Стояла посеред коридору як гілка одірвана від стовбура, в одязі, який так і не змінила, в тій же сукні, в якій із води витягала вже мертвого чоловіка, дивилась пустим порожнім поглядом кудись у порожнечу, кудись крізь стіни, намагалась там розгледіти свого Ваню.

«Як я буду тепер без нього, - думала вона. — Як?»

І тут відкрилися двері і лікар на руках виносить Оленку. Білява голова дівчинки лежить притислась до білого халату, маленькі ручки безвольно звисають, колихаються у повітрі.

«Не жива!» - промайнуло у Оліній голові. І закричала:

- ЛЄ-на-а!

Олі стало погано і вона почала втрачати свідомість.

Підбігла медсестра, притримала молоду нещасну жінку і швидко заговорила до неї, заспокоюючи:

- Жива! З нею все добре! Вона під дією препаратів. Заспокойтеся. Все добре! — а про себе подумала, « Яке добре, вона тільки що, поховала чоловіка».

- Жива, - відкрила очі Оля і ледь посміхнулась. — Жива!

Їх поклали на лікування в інфекційне відділення. А уже через тиждень вони звідти виривались з боями.

- Відпустіть нас! — прохала Оля лікаря. — По Вані дев’ять днів. Ми маємо бути там!

Відпустили.

Оля ще довго, не один місяць ходила по двору як тінь. А слідом за нею тінню ходила бабуся Настя. Боялась старенька щоб, що не вкоїла з собою онука.