3

3

У бабусиній хаті панувала тиха урочистість. Висока піч дихала ще нічним теплом, пахло свіжим житнім хлібом та сухими травами, що звисали під сволоком. Крізь маленьке віконце з мережаною фіранкою лився сонячний промінь, граючись на старих вишитих рушниках, що висіли над іконами.

Оля сиділа на дерев’яній лаві біля стіни, рівна, мов свіжа берізка. Її руки злегка тремтіли на колінах, але обличчя було спокійне й серйозне. Здавалося, ще мить — і вона злетить у світ, який відкривався перед нею новою долею.

Старша дружка Люба обережно надівала їй фату. У наш час, людина б посміхнулася при виді такої фати: шматок звичайної тюлі, прозорий і легкий, немов ранковий туман над полем. Але для Олі та для всіх у цій хаті то була справжня фата — символ нареченої, найцінніша й найкрасивіша прикраса, бо за нею стояли покоління традицій і мрії.

Ще зовсім недавно українські дівчата йшли під вінець у вінку з барвінку, рути чи калини. Вінок зі стрічками розповідав про їхню чистоту й красу. А потім наставала хвилина «розплітання коси» та «покривання» — коли дівчину прощали з її дівоцтвом і вперше вкривали очіпком чи хусткою. Відтоді вона ставала жінкою, господинею, берегинею роду.

Тепер же біла фата — хоч і запозичена з чужих традицій — стала своєю, українською, бо вплелася у наші свята й серця. Вона додавала нареченій ніжності, легкої та світлої краси, мов крила янгола за плечима.

Оля підвелася. Її сукня була проста, але чисто-біла, з мереживними вставками, що світилися, наче ранкова роса на павутині. Білі туфлі тихо скрипнули по долівці. Вона нахилилася до маленького дзеркальця, що стояло на віконці, й на мить побачила себе зовсім інакшою: очі сяяли, а з-під фати вибивалася темна коса — остання ознака дівочих літ.

Вона усміхнулася. І та усмішка була такою чистою й щирою, що навіть сонячний промінь ніби зупинився на її щоках. У ту мить Оля вже не просто чекала Ваню. Вона чекала своєї нової дороги, свого життя, що починалося тут, у бабусиній хаті, серед пахощів хліба, трав і вишитих рушників.

Аж раптом у дворі загуділо, загомоніло — наче цілий ярмарок прокинувся. До хати долинув дівочий сміх, дзвінкий, як весняні дзвоники, а парубки голосно жартували, перегукуючись між собою. То прийшли бояри з нареченим — урочисті, вбрані святково, з короваями та пляшками, з гілками барвінку у руках.

Дружки миттю кинулися до порога, щільним гуртом перегородили дорогу. Їхні стрічки й намиста сяяли на сонці, обличчя палали від азарту. Вони весело сміялися й співали дражнилки, не пускаючи молодого до нареченої.

— А викуп де? — запитала одна з них, примруживши очі. — Так просто не пройдете!

Старший боярин Вітя, хоч і мав відстояти честь жениха, виглядав дещо розгубленим. Торгуватися він не вмів, та мусив пробувати. Дівчата ж хитрі: то цукерку вимагають, то гроші дрібними монетами сип у хустку, то ще й жартівливу пісеньку загадують заспівати.

— Ой, не скупіться, паничі, — гукнула Люба, старша дружка, — бо інакше сидітиме ваш Ваня цілий день під тином, а наречена й не гляне на нього!

Гомін піднявся ще дужчий. Бояри сміялися, намагаючись хитрувати, та дівчата не давали спуску. Сміх і жартівливий галас перепліталися з тупотом ніг та звуками весільних приспівок. Нарешті Вітя, обідраний до останнього карбованця й пригощань, вимучено розсміявся і простягнув останні «скарби» — барвисту стрічку й пляшку медовухи.

— Гаразд, — милостиво мовила одна з дружок, роблячи вигляд, ніби ще вагається. — Пропустимо, але дивіться, аби наречену добре шанували!

Двері розчинилися ширше, і весела юрба з баяном й співами рушила в хату, несучи з собою шум, тепло та передчуття свята.

Першими до хати зайшли бояри — розчервонілі, галасливі, з усмішками до вух. Вітя, старший серед них, не гаючи часу, почав із жартів:

— А де там ваша куниця? Показуйте хутчіше, не ховайте! Ми бачили, як вона тут причаїлася!

Дружки засміялися, та далі Вітя зам’явся, не знаючи, що ще додати. І в ту мить з-за спин своїх бояр виступив Іван.

На ньому була білосніжна сорочка, підперезана вузькою темною краваткою, темні штани — простий, але святковий одяг. Його обличчя сяяло, а очі не відривалися від Олі, яка стояла перед ним у білій сукні, під легкою фатою.

— Не передумала? — тихо промовив він, і в його голосі бриніла тривога, з якою не могли зрівнятися жодні жарти.

— Ні, — так само тихо відповіла вона, але впевнено.

Тоді Іван зробив крок уперед, взяв Олю за руку — обережно, наче найдорожчий скарб.

— То пішли?

— Пішли.

Дружки й бояри розступилися, утворивши живий коридор, крізь який пара рушила до дверей.

Коли вони вийшли у двір, усе навколо ніби завмерло на мить. Сонце вже піднялося вище і сипало на подвір’я золотим світлом. Під старою грушею — стояла бабуся Настя і по її щоках стікали сльози. Діти визирали з-за тину, роззявивши роти, сусіди зібралися біля хвіртки, перешіптуючись і вітаючи молодих.

Оля й Іван ішли поруч, тримаючись за руки, і їм здавалося, що все село дивиться тільки на них. Її фата ледь тремтіла від вітру, його сорочка сяяла білизною, а на обличчях обох світилася радість.

Біля двору вже чекала запряжена бричка, прикрашена стрічками та гілками барвінку. Кінь нетерпляче тупотів копитом, ніби теж відчував, що починається подорож не лише дорогою, а й життям.

Сміх, музика, дзвін голосів — і в цьому шумі було стільки тепла, стільки любові, що навіть старенькі бабусі витирали очі краєчком хустки.

— Може таки кіньми поїдемо? — вкотре запропонував дядько Грицько, виставивши груди й роблячи вигляд, ніби це вирішальна пропозиція війни чи миру. — У гриви понаплітаємо стрічок, у хвости — квітів.

Бояри розсміялися, підштовхуючи один одного ліктями. — А хто ж у хвости заплітати буде, дядь Гриша?! — голосно підхопили вони. — Як увірве копитом ваш кінь, то на тому й весілля закінчиться.

Дядько Грицько огризнувся, наче поранений півень: — Та шо ви смієтеся, лоботряси! — і в його словах чутно було й обурення, й водночас щира стурбованість. — Як потрібно — то я сам заплету! Он Ліда допоможе.