2

2

Йшла вуличкою, наспівувала — так легко було на душі, так добре. Здавалося, світ усміхається разом із нею. Але тільки-но переступила поріг двору — і ледь не зомліла.

Біля колодязя, оголений до пояса, умивався Ваня. Батько, стоячи поруч, лив холодну воду прямо з відра йому на спину. Син голосно фиркав, розтирав енергійно тіло, змиваючи армійський бруд.

Мати стояла збоку з парадним кітелем у руках. На зелених погонах жовтіли сержантські лички, зелений кашкет мама наділа на голову.

Іван закінчив купатися, схопив рушника й почав енергійно розтиратися. Тер, аж шкіра почервоніла.

— Та досить уже, дірку протреш! — сміявся Олексій.
— Не протру, — весело відказав Ваня. — У мене шкіра стала, як у слона.

І тут він обернувся обличчям до двору… і завмер.

— Сестричко! Та як ти виросла!

Оля мовчки підійшла, очі її гнівно блиснули. Вона різко простягнула Іванові флакон одеколону, майже ткнула йому в руку.

— З поверненням додому. Це тобі. Подарунок. І ніяка я тобі не сестричка!

Вона різко розвернулася й, не озираючись, вийшла з двору.

Оля вийшла на вулицю, а ноги самі понесли її вперед. Серце калатало, мов скажене, а в грудях усе палало.

«Сестричко! Сестричко… Та скільки можна! Хіба ж він сліпий?! Хіба ж не бачить мене? Не відчуває? Я ж стільки чекала!»

Вона притиснула кулак до грудей, так, ніби хотіла затиснути той біль усередині. Флакон одеколону ще відчувався у пальцях — гостро пахнув м’ятою і гіркотою образи.

Дівчина зупинилася біля бузкових кущів, притулилася до них чолом. Сльози підступали, але вона їх ковтала, не дозволяючи їм вибухнути назовні. Не дай Боже люди побачать!

«Даремно чекала… Він інший. Він повернувся чужим. Може, й не варто, було чекати, мріяти…»

Та серце не слухалося. Серце все одно билося швидко, болісно і все ще з надією.

Прийшла до бабусі, впала на лаву й розридалася. Сльози рвалися назовні з такою силою, ніби хотіли розірвати її груди. Плакала навзрид, задихалася, ловила повітря, як риба на березі. Тіло корчилося від судом, плечі здригалися, а в скронях калатало так, що здавалося — ось-ось розіб’ється голова.

Біда, стара знайома, вже чекала на неї. Сиділа поруч, тонка й темна, мов тінь, що відривалася від кутка. Лапи свої довгі, костисті потирала від задоволення. Вона завжди приходила в такі хвилини — знала, коли душа найбеззахисніша.

— Ну що, дівчино, — шепотіла тоненьким, липким голосом, нахиляючись до вуха, — він тобі ніколи не дістанеться… Ти йому ніхто, ти йому сестра… Хіба ти не бачиш? Він іншу обіймає, іншу кличе… А ти лиш плачеш, гірка сирото… А він сміється... Я знаю вихід... Знаю... Хочеш позбутися болю... Хочеш... Тільки скажи так... І я допоможу тобі...

Оля схлипнула ще дужче, стиснула кулаки.

— Чого він так, бабусю?! — зірвалося з її грудей. — Ну яка я йому сестра? Чому він мене не бачить? Чому?!

Настя тяжко зітхнула, витерла їй мокрі щоки тремтячою долонею.

— Серцю не накажеш, дитино, — промовила тихо. — Змирись…

Та слова ті не доходили до Олі. Її серце билося навіжено, розривалося від образи й жаги. Біда ще дужче притулилася, обплела її холодними думками, мов павутиною.

— Змирись? — хихотіла вона. — Ні, ти не зможеш. Тобі не дано. Бо жити з цим болем — то й є твоя доля. Подивись на себе: виснажена, очі червоні, душа порожня… Та він і правду має — яка ж ти йому пара? Ха-ха!

Дівчина затулила вуха руками, ніби могла заглушити оте шепотіння. Але воно лізло крізь пальці, крізь думки, в самісіньке серце.

— Замовкни! — прошепотіла Оля крізь сльози. — Замовкни!

Та Біда тільки сміялася.

І чекала!

А вона не могла, не могла змиритися. Душа рвалася, як натягнута струна, готова луснути від найменшого доторку. Злилася щоразу, коли він ішов на побачення до іншої. Вона наперед знала, до кого саме він виряджається, чию усмішку ловитиме того вечора. Бачила, як довго прилизував непокірні чубчики, як ретельно застібав сорочку, як збризкувався тим самим одеколоном, що його подарувала вона. Її подарунком пахло інше дівча… а він ішов. Ішов легко, навіть весело, не оглядаючись.

А вона мовчала. Терпіла. Стискала в собі крик так міцно, що він вже здирав горло зсередини. Ховала свої почуття глибоко, так глибоко, що хтозна, чи знайдеш їх тепер серед того каміння образ і сорому.

Біда тепер стала її тінню. Не відставала ні на крок. То йшла за плечем і нашіптувала, то сідала поруч на лаві, то, здавалось, у самі думки залазила. «Не потрібна ти йому, не потрібна… Дивись, як він сміється з іншою. А ти що? Лиш плачеш. Жалюгідна…»

Дівчина марніла. Обличчя блідло, щоки западали, в очах темніло. Худла так, що навіть старенька бабуся дивувалася — куди ж із неї щезає сила? А все від того, що любов її, замість жити, горіла всередині чорним вогнем, висмоктуючи останні краплі життя.

І все ж вона не могла втриматися. Кидала на Івана з-під тишка такий погляд, що якби він бодай на мить зустрівся з Ваніним — сталося б диво. Ні, не диво, вибух! Потужний, руйнівний, такий, що ні атомна, ні воднева бомба поруч нічого не варті. Бо рознесло б усе довкола, не пожаліло б нікого і нічого.

Та Іван, здавалося, тих поглядів не бачив. А може, бачив — та робив вигляд, що не помічає. А може, то сама Біда, яка тепер крутилася вже й біля нього, навмисно відводила його очі на іншу. Схиляла його серце туди, куди не треба.

Але ті палаючі, мов жарини, погляди не могли залишитися непоміченими. Їх упіймав найвірніший товариш Вані — Вітя. Той, хто знав його, як облупленого, і бачив більше, ніж інші. І хоч довго мовчав, та зрештою не витримав.

— Іване, — повагався, прикурюючи цигарку й пильно дивлячись йому в очі, — здається мені, що ти бігаєш не до тієї дівчини.

Хлопці саме вийшли з хати, під клуб збиралися. Сигаретний дим змішувався з запахом свіжоскошеної трави, вечірній вітер носив його селом. Іван лише знизав плечима, наче не почув. Але очі його на мить блиснули — то був знак, що слова Віті таки впали десь у душу.