1971

Відбувши вихідні вдома, Оля допомогла мамі й бабусі підготуватись до великодня. Дні промайнули непомітно, наче один, хоча була майже тиждень. І вже пора було збиратися назад у Полтаву. Та не хотілося! Душа рвалася залишитися вдома, біля мами, біля рідної землі. Але гордість уперто штовхала з двору. До того ж — Ваня писав: скоро демобілізація, скоро повернеться. Два роки пролетіли, й тепер його ждали з дня на день.

А їй не хотілося тут бути, коли він повернеться. Не хотілося чути те неприємне і несправедливе слово.

Оля підхопила торбу й пішла на автобус.
На автовокзал встигла вчасно. Та на Полтаву доїхати було нічим — автобус зламався, рейс відмінили.

«Що робити?» — думала вона, стоячи розгублено серед людей.

І вирішила: віднесла торбу з харчами до маминої двоюрідної сестри, лишила там і гроші, і речі — а сама, як на крилах, полетіла назад у село. Половину дороги дісталася попутками, а решту — п’ять кілометрів від Бацманів — пройшла пішки.

Ще один день удома, ще одна ніч біля мами — то було справжнє щастя.

Та ніч промайнула швидко. Півні розбудили вдосвіта, горлали так, ніби боялися, що вона проспить. Але Оля не встала, натягла на голову ковдру:
«Не поїду!»

— Олю, вставай! Проспиш автобус! — це вже мама, як живий будильник. І якщо будильник можна вимкнути, то маму не зупиниш.

— Олю, вставай, поснідаєш… Щоб встигла.

Встала, попленталася на автобус. Чому він приїжджає так рано? Трясло її всю дорогу — вісімнадцять кілометрів до Ромнів. Забігла до тітки, схопила торбу й кулею помчала на вокзал, як той метеор.

— Мені один до Полтави! — випалила до касирки й нагнулася до торби, щоб дістати гроші.

Почала перебирати пакунки, перекладати з місця на місце. Грошей немає! Ще раз перевірила. Порожньо. Виклала всі харчі — марно. Рука ковзнула по дну сумки. Порожньо.

В грудях похололо.
Украли.
Свої ж украли.

«От же ж… суки!» — майнула думка.

— Дівчино, ви квиток берете? — нетерпляче бубніла касирка, невдоволено позираючи на розгублене дівча.

— Ні… — зітхнула Оля й почала назад пхати пакунки. — Уже ні.

Вийшла з автовокзалу, стала на високих сходах і з полегшенням видихнула:
«Не поїду я більше туди. Не поїду…»

Схопила торбу й попрямувала на попутку. На автобус грошей не було. І вже не шкода: навіть вдячна була тітці за таку «підмогу». Бо всередині відчувала — не може вона жити в тому місті, задихається там.

Дорога додому завжди легка. Летіла мов на крилах.

— І що ти будеш робити далі? — запитала Ніна, коли дочка розповіла, що більше не повернеться до Полтави.

— Піду на пташник! Буду працювати.

І пішла. І працювала не гірше за інших. А часом навіть краще.

На пташнику робота зустріла її різким запахом зерна й пташиного пуху. Кури кудкудакали з усіх боків, гомоніли голосніше, ніж жінки, що порались між клітками. Оля спершу ніяковіла: руки не знали, за що братися, вуха дзвеніли від шуму. Але швидко втягнулася.

Робота була нелегка: годувати, прибирати, збирати яйця, вантажити мішки з комбікормом. Пальці чорніли від пилюки, спина нила ввечері, але Оля відчувала — тут вона на своєму місці. Серед жінок, які все життя знали цю працю, вона теж знаходила своє слово й свою силу.

— Ну що, дівко, витримаєш? — з усмішкою приміряла її до справи тітка Ганна, кремезна й говірка.

— А чого ж не витримати, — відказала Оля, змахнувши піт із чола.

І таки витримала. За кілька тижнів уже працювала так, наче робила це завжди.

Жінки любили потеревенити під час перепочинку. Хтось згадував про дітей, хтось — про городи, хтось — про чоловіків, які або працювали на полі, або тинялися без діла. Сміх, жарти й навіть пісні лунали серед запаху зерна й пташиного крику.

Оля слухала й відчувала: тут, серед цих жінок, вона не чужа. Вона — своя.

Коли на пташнику видали зарплату, Оля довго тримала в руках ті кілька зім’ятих купюр, ніби боялася, що вони розтануть. Це були її перші чесно зароблені гроші тут, удома, і від того вони здавалися важчими за ті, що колись отримувала в Полтаві.

Вона вийшла з контори, сховала гроші в кишеню й одразу ж відчула, як у грудях защеміло від гордості. Вперше вона могла купити щось сама, без мами, без бабусі.

Увечері, по дорозі з роботи, зайшла в сільмаг. Довго ходила між полицями, перебираючи, що взяти. Хотілося всього: і нову хустку з червоними квітами, і трохи цукерок до чаю. Зрештою купила найнеобхідніше — білу блузку для святкових виходів і невеликий флакончик одеколону «Шипр».

Чому саме «Шипр», сама не знала, так відчувала. Треба його купити.

Коли вийшла з магазину, в руках — маленький пакуночок, а в душі — відчуття, ніби вона підкорила цілий світ.

— От побачите, ще все у мене буде, — прошепотіла сама до себе і пішла додому легкою ходою.