4

Оля вибігла з останнього іспиту, а душа співала:
«Здала! Здала! Здала!»

Вона летіла вулицею, не відчуваючи під ногами землі. Позаду залишилася школа, дзвінки, уроки, контрольні. Попереду чекало доросле, нове життя. І це відчуття свободи було таким солодким, що хотілося сміятися й плакати водночас.

– Стій! Олю, зачекай! – гукнув знайомий голос.

Наздоганяла Надя. Оля зупинилася, чекаючи на подругу.

– Чула новину? – випалила та на одному диханні. – Наші доставили на Місяць лунохід! І він уже їде по поверхні! Уявляєш?

– Ну і що? – тихо відповіла Оля, опустивши очі.

Вона думала тільки про одне: «Чому від Вані так довго немає листа? Чи, може, він забув?..»

– Як «що»?! – обурилася Надя. – Це ж історична подія! Фантастика якась! Американці помруть від заздрощів!

Оля лиш знизала плечима. Для неї зараз фантастикою було б одне – отримати звістку від нього.

– А знаєш, кого поставили кіномеханіком у клубі? – не здавалася Надя.
– Кого? – підвела очі Оля.
– Ну, вгадай!
– Та звідки мені знати? Новина свіжа, я ще не чула.
– Вітю!
– Якого Вітю?
– Та Гопку ж!

– От і добре! – раптом ожила Оля, сплеснувши долонями. – Будемо безкоштовно в кіно ходити!

– До речі, про кіно, – Надя таємниче посміхнулася. – Завтра показують новинку – «Біле сонце пустелі». Кажуть, фільм чудовий. Підемо?

– І звідки ти все дізнаєшся? – здивувалася Оля.

– Таємниця! – розсміялася подруга.

Оля теж усміхнулася, але то була швидше маска. Усередині її точила інша думка: «Хоч би завтра прийшов лист…»

Назустріч дівчатам поволі котилася підвода. Гніді коні ледь пленталися, а невеличкий, кругленький дядько-їздовий схилив голову й здавалося задрімав. Це був дядько Толя Башта — Чижичанський поштар. У возі височіла купа торб: газети, журнали, листи, окремо посилки...

Коли підвода порівнялася з дівчатами, поштар ожив, підняв голову і вдивився в Олю:

– Дівчино… ти ж Олексієва дочка?

Оля спохмурніла, щоки почервоніли, немов хтось надавав їй ляпасів :
– Не дочка я йому!

– Вибач, – ніяково посміхнувся дядько Толя. – Не хотів образити.

– А що ви хотіли? – різко кинула вона.

– Та ось… лист йому прийшов, – пояснив поштар, – випадково в мою пресу потрапив. Чижичянську. Передаси.

– Від кого? – насторожилася Оля.

– А хто його зна. Бачу тільки: з військової частини, – і загадково усміхнувся.

– Від Вані! – вигукнула Оля, і серце в неї затріпотіло. Вона підскочила до воза: – Давайте, давайте! – аж закрутилася навколо підводи.

Дядько Толя довго порпався в товстій пачці газет, нарешті витяг конверт. Простягнув, але не відпускав:
– То віддаси, га?

– Та віддам же, віддам! – нетерпляче відповіла вона.

– А ти ж казала – не дочка.

– Не дочка! – запалилася Оля. – Але живу там!

І різко смикнула конверт, вирвавши його з рук упертого поштаря.

Дядько Толя розсміявся, цвьохнув віжками:
– Но-о, пішли, чого стали!

Коні рушили, а Оля стояла з листом у руках — і вся сільська дорога, здавалося, розквітла разом із її усмішкою.

 Оля бігла додому, притискаючи до грудей конверт, наче найдорожчий скарб.
«Написав! Написав! Нарешті написав!.. А де ж він служить?»

Щаслива!

Погляд ковзнув по звороті.
«ОКПП Брест. Білорусія… Добре хоч недалеко. Значить, десь там, у самому Бресті. Пощастило. Якби тільки не було війни… Хоча яка там війна? Он Надя казала — лунохід на Місяць висадили. Ні, більше воєн не буде… Ніколи!»

Добігла до двору. Хвіртка ледь не злетіла з петель — так різко штовхнула її Оля. Мухтар зірвався на брязкіт, але, впізнавши свою, тільки змахнув хвостом та знову ліг.

Олексій сидів на лавочці біля новенької літньої кухні. Курив і дивився кудись у порожнечу.

– Лист від Вані! – закричала на весь двір Оля.

Олексій здригнувся, викинув цигарку й підскочив, мов підбитий. Його руки тремтіли, коли простягнувся за конвертом. Схопив, глянув на адресу відправника, поспіхом почав розривати край.

– Щось товстеньке всередині… – пробурмотів, – мабуть, фото. Чи листівка.

Оля простягла руки, майже благала:
– Дайте, хоч одним оком!

Але він перший дістав з конверта світлину, глянув і скривився.

– Не дали йому танка… Прикордонник, – сказав із розчаруванням.

Олексій ще довго крутив світлину в руках, зітхав, мов щось важливе втратилося.

Оля взяла фото, і в ту ж мить очі її заблищали. Ваніна форма сяяла новизною, на обличчі світилася серйозна, доросла впевненість. Для неї він був героєм, ким би не служив.

Вона знову вдивилася у Ваніне фото. Він здавався їй вищим, мужнішим, ніж був насправді. У погляді – рішучість, у постаті – сила. І серце Олі затремтіло від гордості:
«Мій Ваня… Хай він і не танкіст, зате захисник. Не тільки мене – всієї країни».

Оля довго тримала світлину в руках, ніби боялася випустити. Дивилася на суворе Ваніне обличчя і не могла стримати посмішки.

«Мій Ваня… Тепер він справжній чоловік. Он який серйозний, дорослий. І форма йому личить… Нічого, служба швидко мине. Повернеться – і тоді все буде інакше. Ми вже не будемо ховати погляди від людей, не будемо сперечатись через дрібниці. Одружимось… І я вже нікуди від нього не втечу».

Від цих думок у грудях ставало тепло. Оля знову й знову ковзала пальцями по краю фото, наче торкалася самого Вані.

А Олексієві зітхання й буркотіння відходили десь далеко.

«Цей прикордонник відобразиться ще й на моїй долі. Кордон стане невід’ємною частиною моєї душі. Але це інша історія. Довга і складна. Я ще не готовий її розповісти. Ще рано…»

На поріг вийшла мама.

- Ану покажи доню! Дай і я гляну.

Оля дивилася на фото, не хотіла випускати його з рук.
«Немов не Ваня…» – подумала вона. Серйозне, майже доросле обличчя з ледь вловимою усмішкою. Зелений кашкет, насунутий аж на очі, чорний лакований козирок. Коротка стрижка. Чоботи до колін. Пасок так затягнутий, що, мабуть, і дихати важко.