2

Оля цілий день допомагала бабусі готуватися до Різдва. Варили кутю, пекли пиріжки, ліпили вареники, накришили вінегрет… Дванадцять страв — по дрібці того, по крихті іншого. Скільки ж їм двом потрібно?

Дівчина мовчала, ніби була десь далеко думками. Не перечила, не заперечувала — допомагала, але вся наче у собі.

Святкували тихо, по-сімейному. Після того, як у селі комуністи спалили церкву, люди почали молитися вдома. Влада забороняла релігійні свята, тож щедрувати й колядувати ходили лише в темряві, нишком. Та все одно святкували. Бо як інакше?

Дітей хрестили потай, щоб менше хто знав. Але хрестили. Бо людині без хреста у цьому світі важко. До такої душі липне всяке лихо: і хвороби, і поробляння, і злі чари. Вона беззахисна перед бідою. А ще — до раю ворота для неї зачинені. І тоді мусить такий нещасний блукати у темряві, без світла, без дороги. Вічно шукати — й не знаходити.

Розставили страви на стіл. Бабуся запнула свою святкову хустину, запалила свічку. Посідали удвох з онучкою до столу, вона прочитала молитву й перехрестилася. Оля ж — ні. Сиділа з опущеною головою. Шкільна пропаганда проти віри давала свої плоди. Гнилі плоди. Недостиглі, але вже гнилі.

Щойно Настя закінчила молитву й потягнулася до узвару, Оля встала й витягла з-під лави вузлик.
Бабуся здивовано глянула на онуку, та промовчала. Нехай сама скаже.

— Пішли, бабусю, до мами. Заодно і з Різдвом привітаємо.

У Насті з кутика ока скотилася сльоза. Вона ледь посміхнулась.

— Ні, Олю. Іди сама. Я не можу. Скоро до мене прийдуть дорогі гості. Прийдуть — а мене нема вдома.

— Хто? — здивувалася дівчина. — Мама?

Настя дивилася на свічку, не відводячи погляду від тремтливого вогника.

— Мій Іван Кузьмич, твій дідусь. Моя мама, тато, бабуся, дідусь… усі. Прийдуть усі наші. Хто вже пішов.

— Але ж вони померли!..

— Сьогодні їх відпустять до мене. Коли зійде перша зоря, відкриється небо. Вони зайдуть у свою хату. Сядуть отут, на лаві, — бабуся показала рукою, — і глянуть, що ми з тобою приготували для них.

— То я залишуся також, — Оля поклала вузлика на лаву.

— Ні, дитино. Іди. Зроби щасливою свою маму. Вона на це заслуговує. У мене тут збереться добра компанія. Я не буду самотня. Іди.

Оля поволі підвелася, одягла пальтечко, запнулася й взяла вузлик.

— З Різдвом, бабусю.

— З Різдвом, онучко. Привітай від мене маму, Олексія і Ваню.

Оля вийшла надвір. На небі сяяла одна-єдина зоря. Вона підійшла до віконця й притулилася до холодної шибки. У хаті мелькали тіні.

«Прийшли…» — посміхнулася і рушила городами на світло далекого вікна. На дорогу додому. Таку коротку і водночас таку довгу!

Ніна цілий день готувала страви і весь час прислухалася. Серце відчувало — прийде. Сьогодні, на Різдво! Прийде! Обов’язково прийде!
Вже й страви на столі, і хлопці сидять, а її немає. Скоро ж зоря зійде. Родина має бути разом.

— Піду, Альошо, — не витримала Ніна, вдягаючись. — Не можу я більше без неї. Серце болить, душа кричить. Піду.

Вона вже натягувала валянці, коли підвівся Олексій.

— А що, — посміхнувся, — підемо краще разом. Поколядуємо у тещі. Ну що, Ваню?

— Підемо, батьку, — натягував шапку юнак.

Ніна простягла руку до клямки, і раптом… у шибку тихо, несміливо щось постукало. Наче пташка дзьобиком.
Серце її зупинилося. Дихати перестала. Ноги підкосилися, й тільки Ваня встиг підхопити, аби не впала.

Олексій уже відчинив двері.

— Ось і колядники! — озвався весело.

А в хаті — тиша.

У Ніни в животі замайоріли метелики.
"Вона! Вона! Вона!.."

І ось на порозі з’явилася невеличка постать із вузликом у руках.

— З Різдвом, мамо!

Вузлик упав на підлогу, а дівчина кинулася до грудей матері. Її тіло здригалося від ридань, руки судомно обіймали маму. Їхні сльози зливалися в один щасливий потік і котилися по щоках, торкалися вуст, палили шкіру.

— Піду запру двері, — відвернувся Олексій, ховаючи червоні очі.
Іван теж непомітно змахнув сльози, прикриваючись, щоб не помітили.

Та помітили.

Помітила Ваніна мама.

Настя сиділа сама за святковим столом і дивилась на свого Олексія, сина, і усміхалася:

— Тепер моя душа спокійна… Вони щасливі. А це головне.

У цьому році в Ніни і Олексія народився син — Сергійком назвали. Мій дядько. Я цього звичайно не знав. Бо мене ще взагалі не було. І хто зна, чи я взагалі з’явлюся.
У Вані з’явився брат.
У Олі теж з’явився брат. І вона була щаслива. Тому що, Ваня більше не називав її сестрою.