1969

У хрещеної в хаті — справжній Ташкент. Жарища, дихати нічим! Дров на Новий рік не пошкодували, ще й у відерці біля груби стоїть «орішок» — вугілля про запас.

Ледь дівчата переступили поріг — одразу до телевізора. Хотілося побачити диво: як чорно-білий екран стане кольоровим.
— Спритність рук — і ніякого обману! — пожартував Вітя, прикріплюючи до екрана кольорову плівку.

І сталося диво. Зображення засяяло кольорами. Трохи нечітке, але ж кольорове! Дівчата прикипіли очима до екрана.

— Ну, я піду, — почав вдягатися Вітя. — Хлопці чекають. А ви дивіться, дивіться! — крикнув уже від порогу.

І вони дивилися. Аж зайшла хрещена:
— Візьміть, дівчата, коржиків, бо ж веселіше на повний шлунок, — і, глянувши на Олю, спитала: — Як там моя кума?

Оля почервоніла.
— Нормально… — ледь прошепотіла.
— У ланці їй буде краще. І заробіток, і ночами не мучитися.
— У ланці? — перепитала дівчина.
— Та певно. А вона тобі хіба не сказала?

«Ось чому мами в школі не було… Вона вже там не працює».

— Напевно казала… тільки я недослухала, — відвела очі Оля.

З сусідньої кімнати долинув крик:
— От же ж сукини сини! — лаявся дядько Толя. — Виніс, ірод, пляшку! На свято ховав, а він украв! Вернеться — з живого сім шкур здеру!

— Погано, видно, ховав, — відрізала хрещена. — Іди відбирай, бо ж уп’ються хлопці — позамерзають на морозі.
— Не піду! Нікуди не піду! — сердився дядько. — Споганив мені весь Новий рік!

Ще трохи побурчав, а далі захропів. Почала дрімати й хрещена:
— Ну, дивіться, дівчата… а я вже піду спати. Зовсім з ніг валюся.

Подруги ніяково перезирнулися.
— Подивимося ще трохи, поки Вітя не прийде, — знизала плечима Оля.

А Вітя не забарився. Зайшов розчервонілий, язик трохи заплітався.
— Ну що, сподобався кольоровий телевізор?
— Так, — відповіла Оля. — Дякуємо, що запросив. Ми вже підемо.

Зазвичай він умовляв їх залишитися ще. Але цього разу лише допоміг одягнутись і майже випхав за двері.

Надворі місяць залив двір сріблом. Сніг виблискував, мороз щипав за щоки.
— Щось холодно, Надю, — прошепотіла Оля. — Побігли!

Та щойно рушили, як із тіні хліва виступив хтось.
— Я проведу.

— Іва-а-ан! — заверещали дівчата. — Налякав, чортяка! — лаялася Надя.

Оля мовчала, лише крадькома поглядала. Дорогою Надя цвірінькала без упину, а вони з Іваном ішли поруч — у мовчанні. Лише рипів сніг.

Біля свого двору Надя махнула рукою:
— Ну, бувайте! — і щезла за хвірткою.

— Я сама піду далі, — різко сказала Оля, виставивши між ними невидимий мур.
— Ні, я проведу. Треба поговорити.

Але йшли мовчки. Сніг ніби підбадьорював: «Кажи! Давай!» — та хлопець не наважувався. Боявся ще більше поранити це горде дівча.

Дійшли до хати. Оля вже взялася за клямку, та не втрималася:
— Це ти сосну приніс?
— Я.
— На бабусю зранку завалилась, як двері відкрила, — усміхнулася.
— Хотів зробити сюрприз. Думав, ти вийдеш…
— Думав він, — пирхнула і потягнула двері.

— Зачекай! — благально спинив він.
— Що?
— Приходь до нас… Мати твоя щодня плаче. Все виглядає тебе. В шибках уже скоро дірки попротирає. Приготує вечерю, поставить тарілки — батькові, мені, і тобі ставить. А сама до вікна і виглядає тебе. Аж на стільчик стає, щоб краще роздивитись. Потім виходить за хвіртку, стоїть… дивиться, чи не йдеш. Замерзне, як той вовчий хвіст, трясеться. Стоїть, аж поки батько не заведе назад, до хати. Тоді сяде й плаче… Олю, приходь. Дуже прошу. Боляче дивитися, як вона мучиться.

Оля завмерла. Кожне слово різало по живому. Губи тремтіли, по щоках бігли сльози й тут же замерзали. Вона рвучко розчинила двері, влетіла в хату, кинула пальтечко на лаву а сама на піч. Упала на теплу лежанку, уткнулася в подушку лицем, пухка перина вбирала гарячі сльози, всі до краплі. Потім довго лежала з розплющеними очима, сон ніяк не приходив. Серце калатало й боліло. Нило в грудях. То так, напевно болить душа.

— Бабусю… — пошепки. — Не спиш?
— Не сплю, — озвалась Настя.
— З Новим роком, бабусю…
— І тебе, дитино. І тебе, — лагідно відповіла старенька.

Помовчали.

— Бабусю?
— Що?
— А він тепер мені брат?
— Хто?
— Ну, Ваня…

Тиша. Настя видихнула:
— Та який він тобі брат? Не кровні ви. Чужі люди. Хочеш — називай названим братом.
— Ні. Не хочу… Добре, що він не брат.

Знову тиша. Так, що чути було, як у кутку павук тче павутину.

— І я… я можу з ним одружитися?
— Господи, Олю! — Настя аж підвелася. — Що ти таке городиш? Про школу думай, а не про заміжжя!
— Та я так… просто спитала, — знітилася дівчина.
— Ех, бісова дівка, — буркнула бабуся. — Іди хоч зараз та й одружуйся, як приспичило. Не кровні ж. Тільки… до мами повернись. Чуєш? До мами.

В хаті запала тиша. Спокійна, тепла. Заснула бабуся. Заснула й онука — зі сльозами на щоках і легкою усмішкою уві сні.