8

Ніна довго відтягувала той момент, коли вже треба було сідати до святкового столу. Ходила по кухні туди-сюди, хапалася то за ніж, то за миску, але все випадало з рук. Серце калатало, вуха ловили кожен звук. Чи не скрипнули ворота? Чи не гавкнув Мухтар? Може, то вона? Може, Оля йде?

А надворі тиша. Лише мороз розписував шибки білими мережками. Завтра знову доведеться поливати вікно теплою водою, аби бодай на мить роздивитися вулицю. І знову шукати ту саму постать. Тонку, знайому до болю. Чекати, як чекала вже чотири дні поспіль.

Не йде.

Вдень вона ліпила вареники. Три тарілки — для Олексія, Вані, себе. І четверту — для Олі. Не могла не поставити. Бо як же без неї? Ставила й прислухалася, чи не стукає хвіртка. Чи не з’явиться зараз донька на порозі.

Не йде.

«Може, піти самій? Побалакати, попросити, хай навіть на коліна впасти — тільки б глянути в очі. Господи, я ж задихаюся без неї…» — думки клубком стискалися в голові.

Але голос мами гримів у пам’яті:
— Не йди! Не смій! Не час ще. Потерпи.

А вона вже не могла терпіти. В грудях щось ламалося, душа виверталася назовні. «Як вона там? Чи не голодна? Чи не плаче? Чи пам’ятає мене?..» — Ніна ловила себе на тому, що вже не жила, а просто чекала. Чекала й боялася, що цей біль розірве її зсередини.

— Ніно, та йди вже! — гукнув Олексій із кімнати.

У великій кімнаті зібралися всі: сусіди Галя з Петром, брат Гриша з Лідою, Митько з Марусею. Сміються, цокаються чарками. Для них Новий рік. Для неї — чорнота. Бо нема головного. Нема Олі. І нема мами.  Ваня теж — десь подався з хлопцями зустрічати Новий, тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятий, рік.

— Та йду, йду… — прошепотіла Ніна, наче виривала з грудей шматок серця. Взяла тарілку з хлібом і, ледве тримаючи руки рівно, пішла до гостей.

А через кілька хат, за городами, у хатині, засипаній снігом майже до вікон, Настя сиділа з онукою за столом.

Біля скрині стояла сосна, прикрашена Оліними сніжинками, вирізаними з аркушів паперу. У хаті пахло хвоєю, в печі весело потріскував хмиз.

Оля ковиряла ложкою холодець зі старого півня, мовчала. Настя теж довбалась у холодці, думаючи, як почати розмову. Нарешті наважилась:
— Олю…

Та раптом у вікно постукали.
— Це Надя! — підскочила дівчина. — Ми йдемо до хрещеної дивитися новорічний концерт. Вітя казав, що у нього кольоровий телевізор тепер. Цікаво, як це? Був чорно-білий і тут тобі кольоровий. Дивно! Я піду?

— Я хотіла поговорити з тобою.
— Бабусю, завтра, — швидко відповіла Оля, вже натягуючи пальтечко.

— Олю, тобі треба піти до мами, — тихо сказала Настя. — Їй дуже погано без тебе. Я боюся, щоб вона чогось не наробила… Поганого.
— Якби було так погано, прийшла б сама.
— Я їй заборонила…
— Ви?! Чому?

Дівчина спинилася, очі зблиснули гнівом і здивуванням.

— Я сказала їй, що ти вже доросла. Ти мусиш сама розібратися. Сама вирішити. Як бути.

Оля помовчала, тоді твердо мовила:
— Я подумаю.

Швидко запинаючись, вискочила з теплої хати у холодну ніч.

— Тільки не тягни, дитино… — прошепотіла Настя.

Але її вже не чули. Сміх і тупіт дівчат відлунювали по зимових вуличках, розганяючи собак.