7

Іван разом із другом, Вітею, вирушили по ялинку — щоб на Новий рік у хаті засяяла зелена красуня. Дорога неблизька: аж за чотири кілометри, під самий Чижиків. Та ще й уночі. Вдень — зась. Лісник тільки й чекає, аби застукати з сокирою.

Ялинок там, щоправда, не знайшли, зате сосни росли — одна краща за одну! Густі, духмяні, мов розкішні вежі, обсипані інеєм. Іванові вони так приглянулися, що він не втримався й спиляв аж дві. Сокиру не брали, щоб зайвого стуку не здіймати. Узяли пилку — і швидко впорались.

Але вже через кілометр Іван зупинився. Серце калатало, руки й плечі нили.

— Нащо ти ті дві ухопив? — буркнув Вітя, витрушуючи сніг із шапки. — Нам і по одній вистачило б! Чи може могоричу хто пообіцяв?

— Потрібно, значить, — огризнувся Іван, але в голосі його бриніла впертість.

«Одна — для хати. А друга… хай буде для неї. Для Олі. От вона завтра здивується… Вийде зранку, а біля дверей сосна стоїть — свіжа, пахуча. Побачить і зрадіє. Може, й на мене тоді інакше гляне…»

— Ми так і до Нового року додому не доповземо, — не вгавав товариш. — Кинь одну, кажу!

— Можеш іти сам, — відрубав Іван і знову вчепився в стовбури.

Йшли навпростець, через поле. Ноги провалювались у сніг по коліна, дихати ставало все важче, мороз щипав щоки. Але Іван, наче в гарячці, вперто тягнув своє. У голові пульсувала лише одна думка: «Дотягну. Хай там що, але дотягну…»

— Я ж тебе тут не кину, — бурмотів поруч Вітя, видираючись із заметів, у які провалювався майже по пояс. — Який я тоді друг? Хай важко, а разом легше.

Мов підслухавши ці слова, небо потемніло, й почав сипати лапатий, густий сніг. Пластівці лягали на плечі, на шапки, засипали їм очі.

— От халепа… — пробурмотів Іван, обтрушуючись.

— Давай пилку я понесу, — засміявся Вітя. — А то ти ще й зубами за ту сосну вчепишся.

Нарешті дісталися до села. Вітя, знесилений, махнув рукою й звернув додому:

— Ну, дивись там, Вань, аби не заснув у заметі!

— Іди вже, не вчи вченого, — кинув Іван, але в серці відчув теплу вдячність.

Він затягнув одну сосну у двір, поклав біля будки, де позіхав пес Мухтар.

— Охороняй! — серйозно наказав псові, наче той справді міг зрозуміти, яку важливу справу доручили.

А сам ухопив другу й попер городами до хатини баби Насті. Сніг хрумтів під ногами, мороз хапав за пальці, а йому здавалося, ніби йде на найважливішу зустріч у житті.

Обіпер сосну об двері, підійшов до вікна. У хаті було тихо — сплять.

«От завтра Оля здивується… Вийде, побачить, усміхнеться. А може, й скаже щось добре. Ну бодай подумає, що не такий я вже й дурень…»

Іван відчув, як серце закалатало ще дужче. Йому раптом стало і страшно, і солодко водночас.

Він тихцем побіг назад, задоволений своєю витівкою, наче вже виграв війну за чиєсь серце.

На порозі його зустрів батько. Стояв, курив, холодний дим клубочився в повітрі.

— Чого так довго? — суворо глянув він. — Спіймали?

— Та ні… — вдав Іван позіх. — Снігу намело, поки долізли.

— І де ж це ти тинявся? — прижмурився батько.

— Та нікуди… — знизав плечима син.

— Не вчи батька дітей робити! — різко кинув той. — Твоя сосна он біля Мухтара лежить. Де був, питаю?

— Та так… — відмахнувся Іван і, обійшовши батька, шмигнув у хату, щоб сховати від нього й червоні щоки, і лукаву усмішку.

Олексій ще трохи дивився услід синові, важко затягнувся цигаркою й лише тоді зайшов у хату.

А Іван, уже в теплій світлиці, подумав про Олю й ледь-ледь посміхнувся.