6

Оля йшла зі школи засмучена. Голова опущена, кроки повільні, а в думках гірке:

«Сестра! Тепер значить — сестра… Брат… А він мені так подобається! А я — сестра! Ох, мамо, мамо… Що ж робити? Як бути? І мами ж сьогодні на роботі не було… Може, на ніч піде?..»

— Олю! — гукнув хтось позаду. — Олю! Зачекай!

Дівчина не чула: думки заглушили все довкола.

Її наздоганяла подруга, Надя Литвин. Ковзаючись по слизькій, укатаній кіньми й саньми дорозі, вона розігналася, різко зупинилась — і поїхала по кризі, розставивши руки, аби втримати рівновагу. Але важкий портфель у руці тягнув додолу, і Надя вже майже впала, коли вчепилася в подругу.

Сміх її луною рознісся над дорогою. Надя прикрила рукою в рукавичці розчервонілі від морозу щоки й ніс, почала швидко дихати, зігріваючи обличчя.

— Ох і холодно сьогодні! — весело крикнула вона.

— Угу, — мугикнула Оля.

— Подруго! Чого така сумна? — засміялася Надя. — Посміхнись! Канікули ж почалися, Новий рік на носі!

Оля посміхнулась, та посмішка вийшла натягнута, як чужа. Відразу було видно: щось у неї боліло.

І справді — боліла душа.

— Пішли сьогодні дивитись фігурне катання! — запропонувала подруга.

У селі телевізор був лише один — у хрещеної Олі. Вони з Надею часто бігали до неї, особливо коли показували танці на льоду. Це завжди було як у казці: він — красивий і сильний, вона — легка й ніжна, мов лебідка. Вони кружляли під музику, і світ здавався чарівним.

— Щось не хочеться… — зітхнула Оля.

— Олю! Ти що?! Це ж фігурне катання!

— Не той настрій.

— Який ще «не той»?! Завтра канікули, у школу не треба йти! Який тобі ще настрій потрібен?

Оля тільки знизала плечима.

— Тоді підемо на гуркало! — не здавалась Надя. — Хлопці як розкрутять — ух! Змагання буде! Хто довше втримається на санках! Ну? Згодна?

— Що з тобою вдієш… — Оля нарешті посміхнулася, хоч і крізь смуток. — Підемо.

— Агов, дівки! Посторонися! — гукнули з дороги.

Їх доганяли гніді коні, запряжені у великі робочі сани з товстими липовими полозами. З ніздрів коней валив густий пар, наче з пащі змія Горинича.

— Ану, заплигуйте, прокатаю з вітерцем! — сміявся візник, дядько Грицько. Його веселі очі світилися, а довга чуприна вибилася з-під шапки й закривала одне око.

— Здрастуйте, дядь Гриша, — усміхнулася Оля й скочила на солому в санях.

— Сідай! — махнула вона рукою подрузі й поплескала долонею по місцю поруч.

— Ні, я вже майже вдома! — засміялася Надя й побігла далі. — Я ж зайду за годинку! На гуркало!

Дядько Грицько ляснув віжками:

— Но-о, зальотні!

Коні різко смикнули, й сани пішли рівно, лишень тріщав під полозами змерзлий сніг.

Через кілька сот метрів дядько пригальмував:

— Тпру-у, змії!

Коні фиркали, перебирали ногами.

— До нас не заїдете? — спитала Оля.

— Ні, племіннице, немає часу. На Новий рік прийду. Передавай вітання бабусі!

— Добре, бувайте!

Сани знову шарпонуло, й вони полетіли далі, а Оля пішла додому.

В хаті пахло тушкованою картоплею з старим салом. Бабуся поралась біля печі, вправно витягала паруючий горщик з печі довгим ухватом. Поставила горщик на край печі а рогачі запхнула під піч.

Дівчинка роззирнулась по хаті, потім перевела стривожений погляд на бабусю.

— А де мама? — тихо спитала Оля. — Її не було на роботі…

Бабуся різко обернулася.

— Де й повинна бути, — відповіла сухо. — Біля чоловіка.

— Як?! — серце Олі завмерло. — Пішла?!

— Пішла, — зітхнула Настя. — А ти зараз поїси картопельки й збиратимеш речі. Підеш до неї.

— Ви мене виганяєте?.. — на очах дівчинки з’явилися сльози.

— Та ні ж, — схаменулась бабуся, лагідніше глянувши. — Це твоя хата. Але твоє місце — біля матері.

— Тоді я залишаюсь тут! Ви — моя сім’я!

У двері постукали.

— Мама! — зраділа Оля й кинулась у сіни.

Але на порозі стояла Надя, весела, розчервоніла від морозу.

— На гуркало йдемо!

— Ідемо… — тихо мовила Оля.

Бабуся дивилася їй услід від печі. Очі її потемніли:

Біда…

На Курячому ставку людно: і малі, і дорослі. Хлопці старші ганяли шайбу в хокей, інші крутили гуркало. Навіть дорослі прийшли — хто з дітьми, а хто просто поговорити, повеселитися. Мороз не лякав нікого.

Подруги бігли стежкою повз хату баби Рачихи. Надя жартувала, сміялася, а Оля тільки кивала. В грудях палала образа на маму.

«Як вона могла піти? Залишити мене?.. Бабусю?..»

Ось і ставок. Оля зупинилася.

Колесо на гуркалі крутив Іван. Розпашілий, без шапки, сміявся, ходив по колу, допомагаючи хлопцям розкручувати. Гуркало ревіло, гуркотіло — і здавалося, що крига ходить ходором. Дівчата злітали з саней і з вереском  сунулися по кризі, майже до берега. Дехто досягав навіть берега і боляче врізався у мерзлу землю.  А хлопці хвалилися один перед одним, як ті півні, що могли б утриматися довше, якби схопились інакше.

— Ти чого? — здивувалась Надя. — Пішли! Дивись, скільки людей зійшлося. Весь куток тут!

— Ні, я не піду… — Оля різко розвернулась і пішла назад.

Надя здивовано глянула вслід подрузі.

«Дивна якась вона сьогодні…» — подумала.

І роздратовано махнувши рукою: побігла до гуркала.

А за Олею слідом рушила Біда — клишонога, простоволоса, боса. Вона скрипіла снігом і поспішала, аби не відстати.