5

Ніна повільно переступила поріг, стягнула з голови шалю, посміхнулась до себе і втомлено сіла на лаву.
У печі тріщав хмиз, по хаті розтікався теплий запах пирогів. Мати, згорблена за столом, перебирала квасолю, не піднімаючи голови.

— Завтра борщу пісного зваримо, — кинула тихо.

Настя відразу помітила щось нове на обличчі доньки. Легкий рум’янець, прихована усмішка, сяйво в очах. Але мовчала. Сама скаже.

Ніна сиділа, не відводячи погляду від печі. У вогняних відблисках її зіниці горіли і світилися. Нарешті промовила:

— Ми з Олексієм… розписались. Сьогодні. У сільраді.

Руки Насті завмерли. Вона повільно повернулась до образів і перехрестилась.

— Дякувати Тобі, Божа Матір…

— Ви знали? — тихо запитала Ніна.

— А хіба мати може не знати? Я ж бачу… — зітхнула Настя, не відриваючи очей від квасолі.

— І що скажете? Лаяти будете?

— Лаяти? — Настя всипала жменю квасолі на стіл, довго перебирала зморщені зернини, мов власне життя. — За що ж мені лаяти? Ти вже не дівчинка. Жінка ти. Мати. Сама маєш знати, що робиш. А Оля? Вона знає?

Ніна похилила голову. Вогонь у печі стихав, і в його останніх іскрах віяло тривогою. Вона підкинула хмизу — полум’я ожило, неначе хотіло сховати її нерішучість.

— Ні… Не зважилась сказати. Злякалась. Якось вона ставиться до цього негативно.

— А тепер?

— Не знаю, мамо. Самій жити важко. Сил вже не маю тягнути все на собі. А Оля ж має ще виучитись, якусь професію… Я мушу. А Олексій… він добрий. Найкращий.

— Правильно, доню. Так і має бути. — Настя підняла очі, вже злегка вологі. — Може й мені поможете. Бо хилить мене, ой хилить уже до землі…

Ніна аж обурилась:

— Та що ви, мамо! Ви ще з сапою мене обженете!

Настя лиш сумно похитала головою, ніби знала: це не жарти.

У сінях брязнула клямка і заскрипіли давно на мащені навіси. Обидві жінки здригнулись.

— Оля… — прошепотіла Ніна злякано.

— Давай я їй скажу, поясню, — запропонувала мати.

— Ні. Я сама.

У хату зайшла Оля. Щоки червоні, ніс розпух, очі ще вологі.

— Що це з тобою, доню? — кинулась до неї Ніна. — Ти плакала? Хтось образив?

— Та ні, мамо… — усміхнулась Оля, сховавши правду глибоко всередині. — Мороз такий, що сльози самі ллються. Бачите, яке сонце червоне? Наче розпечена сковорода у пеклі.

— Мовчи! — різко перебила Настя, перехрестившись. — Ще чортів накличеш!

— А «чорт» у хаті казати можна? — в’їдливо підкинула Оля.

— І «чорт» казати не можна! — уже закипала бабуся, аж очі блиснули. — Раніше діти знали міру. Поважали старших! А тепер дивись — піонери, комсомольці, грамотні дуже стали! Тільки язиками молоти й умієте!

— А ви що, бабусю, хочете сказати, що при царю краще було?! — спалахнула Оля, щоки налились жаром.

— Краще? — Настя вдарила долонею по столу, і квасоля розсипалась по скатертині. — По крайній мірі тоді храми не палили! Будували їх, молилися там! А тепер що? Танці на кістках батюшок! На місці храмів — клуби, гульбища, пісні про Леніна! Це що, по-твоєму, краще?!

— Та ви ж самі казали, що голодно тоді було, що людей як худобу гнули… — Оля не здавалась, голос її зривався, але очі палали ще дужче.

— Голодно було, тяжко було, — Настя зітхнула, та враз знову вибухнула: — Але душа жила, чуєш? Душа! А тепер? Тепер люди без Бога! Без совісті! Без страху Божого!

— Олю… Ми з Олексієм розписались. І тепер ми житимемо з ним. У його хаті, - випалила Ніна і заплющила очі, ніби очікуючи ляпаса.

Хата заніміла. Повітря стало важким, ніби в кімнату зайшла сама Смерть і розвісила свої чорні крила. Порепаний сволок застогнав від напруги, важко зітхнула долівка. Павуки в кутках перестали ворушитись, кинули плести свою павутину.

Настя застигла з жменею квасолі. Ніна боялася навіть дихати. Лише в печі потріскував хмиз, насміхаючись з їхнього мовчання.

Оля широко розкритими очима дивилася на матір. Усередині в неї кипів справжній котел емоцій.

«Сестра», — ударило в голову.

Нарешті з її вуст вихопилось:

— Нізащо! — тихо, але так, що слова різонули, мов ножем.

Ніні здалося, що донька закричала на всю хату. Вона побіліла. Настя хотіла щось сказати, та слова застрягли в горлі. Жменя квасолі висипалась у тарілку, задзвеніла, мов дзвони перед похороном.

Оля відвернулась, кинула портфель на лаву і, не сказавши більше нічого, видерлась на піч. Завісила за собою завіску.

Знову тиша. Густіша, ніж темрява за вікном.

Ніна не витримала. Вийшла на двір, стала посеред снігу простоволоса, дивилася на червоне, розпечене сонце. Воно кидало криваві тіні на білу землю, і ті тіні тягнулись до неї, обвивали, душили.

Настя вийшла слідом. Подивилась на дочку — і злякалась. У Ніниних очах була така безодня, така туга, що можна було втонути.

— Я не піду без неї, мамо, — простогнала вона, ледве стоячи на ногах.

— Підеш, — твердо сказала. — І підеш завтра. Ти тепер заміжня. Маєш бути з чоловіком. А я поговорю з Олею. Завтра.

Ніна здригнулась, сльози застилали очі. Настя пригорнула її, і вони заплакали удвох — кожна про своє. Оплакували свою долю, жіночу недолю: коли сама впрягаєшся і в рало, і в хату, і вже не знаєш, де кінець жіночої роботи, а де початок чоловічої.

За рогом хати вже чатувала БІДА. Поглядала хижо, потирала свої кістляві руки, та, почувши їхній плач, невдоволено зашипіла і сховалась у тінь.

Сонце згасло, криваві тіні стали сірими, а тоді чорними. Настала ніч.

Ніна і Настя повернулись до хати.

— На добраніч, доню… — прошепотіла Ніна.

З печі відгукнулась тільки тиша.