4

Ще тиждень — і канікули. А там уже й Новий рік. Оля виходила зі школи в доброму гуморі. Легка, як сніжинка, вона йшла, розмахуючи портфелем, мов якась першокласниця. Хоча, яка там першокласниця — вона вже восьмикласниця! Через рік можна буде залишити цю кляту школу, що так остогидла, що вже й у печінках сидить. Можна буде піти кудись учитися, здобути професію, працювати… стати дорослою.

Сонце сяяло над селом, розсипаючи золоті іскри на білосніжний сніг. Промінчики різали очі, примушували дівчину мружитися. Вона заплющувала повіки, йшла, наче уві сні, відкриваючи їх лиш інколи, щоб не звернути зі стежки в шкільний парк і не вгатитися об дерево.

Та все ж таки врізалась.

Але не в дерево.

— О, сестричко, ти мене ледь не збила!

Оля здригнулася й розплющила очі.

Перед нею стояв Ваня Вирва. Високий, худорлявий, стрункий. Його лагідний теплий погляд завжди примушував серце дівчини калатати, наче дзвоник на перерві. Вихор на голові він постійно пригладжував рукою, але непокірне волосся вперто піднімалося знову, стирчало, мов вартовий на чатах. І цей сміх… веселий, гучний, який змушував сміятися всіх довкола.

«Сестричка?!» — рознеслося в Оліній голові грімницею.

Вона ж завжди ховала свій погляд, коли зустрічала його в коридорі. Притискалася до стіни, ховалася за чиюсь спину, а сама крадькома поглядала з-під вій. Боялася навіть заговорити — він же старший на цілих три роки! А три роки у школі — то ціла вічність.

А тепер…

— Сестричка?!! — вирвалось у неї.

— Ну так… — невпевнено кивнув Ваня, і посмішка сповзла з його обличчя. Він зрозумів, що сказав зайве. Але слово — не горобець, вилетіло, не впіймаєш.

— Яка я тобі сестра?! — Оля розізлилася не на жарт, у голосі задзвеніла образа. — Яка? Коли це я стала тобі сестрою? Коли?! Чого мовчиш? Відповідай!

Ваня почервонів. Стояв, ніяковіючи, й не знав, що сказати. — Твоя мама… і мій тато…

— Не чіпай мою маму! — вже майже кричала дівчина, аж ногою тупнула. — Не смій!

— Та я й не… — почав він.

— От і не чіпай! Ні ти, ні твій батько!

Оля різко розвернулась і пішла протоптаною стежкою додому.

Ваня лишився стояти з армійським мішком у руці, тим самим, з яким їздив на навчання до Глинська. Розгублено дивився їй услід, а тоді всміхнувся сам до себе. «А вона з характером. Бойова дівка!»

Оля, наче почувши його думку, різко зупинилася й глянула через плече. — Не смій! — просичала крізь зуби.

Але Ваня почув це виразно.

Дівчина йшла далі, випрямивши спину, натягнута, мов струна. Ще трохи — і розірветься з гучним бренькотом. Та замість того вона раптом розплакалася.

— Сестра… — шепотіла, захлинаючись сльозами, що лилися рікою, немов весняна вода, коли річка виходить із берегів і затоплює все довкола. — Яка я тобі сестра? Придумав таке! Яка! Ніяка я тобі не сестра… Чуєш, ніяка!

Її маленьке серце стискалося від болю. Він же їй так подобався! Найкращий у школі, найкращий у селі. Кращого за нього немає. І саме він назвав її… сестрою.

— Придурок! — шептала вона крізь сльози. — Дурень! Хіба ти не бачиш? Не бачиш, що коїться зі мною? Та звідки тобі бачити… Ти ж дурень.

Сльози потроху висихали. Дівчина заспокоювалася. Та серце все одно боліло, нило — перше кохання завжди болить.

— Ніяка я тобі не сестра! І ти мені не брат, — уже твердо прошепотіла вона.

І, наче на підтвердження своїх слів, Оля підняла голову й посміхнулася сонечку. А сонечко враз підморгнуло їй, пустотливо розсипавши навколо золотих зайчиків.