1

Пройшло кілька місяців після смерті матері. Ваня сумував, але вже не плакав. Він же дорослий.

Горе поволі відпускало, невдоволено злазило з підлітка й зло шипіло: «Я ще повернуся…» Молодий організм швидко загоював рани, навіть душевні.

То була п’ятниця. Щойно зійшовши з автобуса, Іванко влетів до хати, мов шалений вітер. Торбу з підручниками кинув на ліжко і, ледве переводячи подих, випалив:

— Тату, що там у нас на обід?

Олексій сидів на ослоні біля столика, у маленькій кімнатці, де стояла груба і піч. Голова опущена, видно було лише коротко підстрижену потилицю, а довгий чуб звисав і закривав обличчя. Лікті важко вперлися в коліна. Між пальцями тлів недопалок.

«Мама не дозволяла в хаті курити…» — майнула в хлопця думка.

— Тату? — повторив голосніше.

Олексій не поворухнувся.

Хлопець злякався!

Ваня кинувся до батька, впав перед ним на коліна, нахилив голову й зазирнув у вічі. Побачив порожній, спрямований у нікуди погляд.

— Тату? — тихо й якось злякано повторив.

У відповідь — тиша. Жар цигарки вже добрався до пальців і пік, але Олексій не реагував.

— Тату! — закричав на всю хату Іванко й вибив недопалок з батькових пальців.

Батько поволі підняв голову, відкинув чуб з обличчя й подивився на сина — немов уперше його побачив. — Що? — запитав тихо.

— Тату… — голос Івана тремтів. — Кажу, що їсти є?

— Їсти… — розтягнув він слова.

І тут Олексій наче отямився, упізнав сина. Де він був досі — невідомо. В голові туман, пустка… І раптом — образ Насті. Вона стояла у стовпі яскравого світла і посміхалася.

Олексій кинувся до неї. Та Настя підняла руку, застерегла наближатися, зупинила. Він зупинився і розплакався, як мала дитина. Витираючи сльози долонею, шепотів: — Настю! Я не зможу… Я без тебе не впораюсь. Ваня потребує мене: нагодувати, попрати, робота… Все навалилося. Чому ти мене покинула? Як мені бути? Жити не хочу. Пішов би за тобою… Та Ваня — тримає.

Настя посміхнулась сумно й зробила крок до нього. — Олексію, любий! Ти зможеш. Ти сильний, тільки ще сам цього не знаєш. Я на тебе надіюсь. Бережи сина, оберігай його. Нехай він буде щасливий.

Силует дружини почав танути, мов ранковий туман. А натомість із туману долинув інший голос — далекий, але рідний, теплий…

— Ваню! — вигукнув він і обійняв сина. Притис до себе. — Ми справимося. Ми з усім справимося.

Шепотів, а по щоці стікала сльоза. — Тату, перестань плакати. Все добре, — сказав син.

— Ти обідав? — спитав батько.

— А що є? — вже з полегшенням відповів Ваня, радіючи, що тато знову «прийшов до себе».

— Та картопля в мундирах, сало, огірок солоний. Можемо ще яєшню підсмажити, якщо ті кляті кури знесли яйця. — Та ми вчора цим обідали в училищі! — надувся син. — Може, хай бабуся прийде, щось приготує? — Бабуся прихворіла, — зітхнув Олексій. — Доведеться самим щось вигадувати.

— Мама ж забороняла в хаті курити, — опустив очі Ваня, але не втримався від зауваження. — Не буду більше, — сказав батько й пригладив вихор на голові сина. — Не буду. Так що — яєшню чи сало?

— Яєшню!

— Тоді мотнися до курника.

Хлопець вискочив з хати кулею.

Олексій глянув на фото на столі. Він довго його розглядав перед тим, як у голові затуманилось і з’явилася Настя. На знімку — він з дружиною і маленьким Ванею. Щасливі. Разом.

Олексій тяжко підвівся, взяв фото, заніс до зали й сховав глибоко в шафу, під чисті простирадла, які ще Настя прала. Він їх зберігає. Не чіпає! Це вона до них доторкалась, прасувала, складала, клала до шафи. Нехай лежать.

До хати влетів Ваня, тримаючи в руці два яйця.

— Тільки два, — винувато мовив.

— Та й то добре! — повеселішав Олексій. — Все краще, ніж нічого. Якраз порівну. Сальця підсмажимо ще, картопельки докинемо.

І тут погляд ковзнув на будильник.

— Ваню, — занепокоївся тато. — Жени хутко корову до череди! Проспали, блін! Інакше доведеться гнати аж до самої Стрижавки!

Син вилетів стрілою з двору. Відчинені двері впустили до хати свіжий осінній вітерець. Хоч і вересень — та сонце ще гріло по-літньому. Увесь двір затягнуло павутиною: вона липла до обличчя, до волосся, лоскотала шкіру. Бабине літо — у самому розпалі.

Чому ж воно «бабине»? — замислювався Олексій. — Мабуть, тому, що коротке, як жіноча втіха. От крутить суглоби день і ніч, артроз не дає спокою. А потім — раз! — і відпустить на кілька днів. Потім знову болить. Так і літо восени: день, два, три погріє, а далі — приморозки, зима, та дим над хатами.

Тим часом Ваня біг вузенькою вуличкою, вимахуючи лозиною. Попереду трусилася Чорнушка. Важке вим’я било об ноги, а з дійок зривались краплі молока. При цьому корова ще й примудрялася на ходу хапати зелені бур’яни під тином.

— Та йди вже, заразо! — кричав, ляскаючи лозиною по крупу. — Я не збираюсь пертися з тобою аж до Стрижавки!

Чорнушка не витримала, такої зневаги до себе й підняла хвоста.

— А щоб ти… — вилаявся хлопець, перестрибуючи ще паруючі, вонючі купки. — Дома ж не могла зробити це, треба саме тепер! Посеред дороги.

Лаючись, Ваня й корова вибігли на вигін. Повз колгоспну пилораму тягнулися ліниво останні корови з череди. Чорнушка, побачивши подруг, повеселіла, підняла хвіст і, вистрибуючи, мов козеня, кинулась уперед.

— Спимо довго, — буркнув пастух, хльоснувши батогом.

Ваня винувато похнюпився й побіг назад. Головне, що встиг! — подумав задоволено.

Та, повернувшись, одразу побачив: з хати клубами валить дим. Яєшня!

Олексій, поставивши смажити сало, вибіг на город викопати картоплі — та й забув про сковорідку. Урожай був добрий: картопля велика, важка, приємно тримати в руках. Копаєш і копати хочеться. Не те, що торік — самі «козячі бубур’яки». Ось і забув про пательню!

— Тату! Горимо! — закричав Ваня.

Олексій кинув лопату в кукурудзу й побіг до хати. З кукурудзи зойкнув Мурзик, що спокійно грівся там на сонці. Лопата мало не накрила його, врятували товсті стебла «цариці полів».