1968

Чорним вороном прилетіла Біда й до Олексія Вирви. Уляглася важким лантухом на плечі й притисла його Горем до землі. Дивилася на нього зухвало, посміхалася своїм беззубим чорним ротом. Бо людське горе живило її, омолоджувало, робило безсмертною.

Олексій стояв, опустивши плечі. Жили на скулах тремтіли й грали. Однією рукою він притискав до себе сина Ваню, а інша так зціпилася в кулак, що кров відступила від пальців. Він намагався не показати на людях своїх сліз, та очі червоніли самі собою. Сльоза, яку він силувався втримати всередині, все ж скотилася по щоці, пробилася крізь триденну щетину, зачепилася за цупкі волоски… і завмерла. Неначе нарочно — щоб усі бачили:

Олексій плаче.

Ваня не міг стримати свого ридання: сльози лилися повноводною річкою по обличчю юнака. Він не витирав їх — сорочка на грудях уже промокла, та хлопець не відводив погляду від матері. Він ніби намагався надивитися востаннє, щоб запам’ятати кожну рисочку її обличчя на все своє життя.

А Настя… Настя лежала в домовині посеред хати. Жовта, виснажена, висушена страшною хворобою. Смерть не пощадила її, забрала у ще молодому віці. Бо смерть не жаліє нікого. Зупинити її не під силу нікому — лише Богу.

Цю невеличку хату переповнили троє: Біда, Горе і Смерть. Прийшли вони нечутно, але міцно, мов темна завірюха, і зробили свою чорну справу — тихо, безжалісно, немов за віковим звичаєм, без жодного сумніву чи вагання.

Непритаманні їм жаль, співчуття чи милосердя. Вони не знають слів утіхи, не розуміють сліз. Їхня стихія — це гнів і злоба, холодна безнадія й гірке злорадство. Вони п’ють людські сльози, живляться стогоном і тугою, а чужий біль — то їхнє вічне свято.

Біда нахиляється над людиною, тисне її плечі, пригинає до землі. Горе сідає на груди й душить, не дає зітхнути, стискає легені, поки серце тремтить, мов пташка в сильці. А Смерть — найстарша серед них — мовчить. Вона холодною рукою відбирає найдорожче й залишає після себе тільки тінь, порожнечу та могильну тишу.

І стояли вони в хаті, вдивлялися в людські обличчя, наче хижаки у свої майбутні жертви. І кожному здавалося: от вони, троє, поруч… і не знаєш, кого оберуть наступним.

Поруч із Олексієм стояв брат Митько. Поклав руку йому на плече, міцно стискав, підтримував. Але Горю це не сподобалося. Воно бурчало, сичало, висолопило чорного язика, цокотіло зубами, нишком думаючи: «Нічого, нічого… доберуся і до тебе».

В стороні стояла менша сестра Маруся з дітьми — своєю та Митьковою донькою. Наталкою та Вірою.

Плакала.

Плакали і дівчата, позираючи на мокрі від сліз і червоні очі двоюрідного брата.

Плакали й люди, що набилися у тісну хату попрощатися з подругою, сусідкою, односельчанкою.

До домовини припала мати Олексія. Марія. Плакала, при-читала: — На кого ж ти нас залишила?.. Ще ж молода була… Хіба ж можна так? Сина… Сина на кого зо-ставила? Як він тепер без тебе?..

Позаду свекрухи стояла невістка, Митькова жінка Маруся. Вона обіймала за плечі ридаючу Марію, мов намагаючись утримати її біль у власних руках, але й сама тремтіла від плачу.

Ваня від цих слів заплакав ще дужче. І Горю це сподобалося: воно перестрибнуло з плечей батька на худі плечі хлопця. Вляглося на них, стискаючи кігтями його дитячу душу. Ваня згорбився, опустив голову, коліна підігнулися. Його нудило, й він злякався, що зараз йому знудить прямо тут, біля мертвої матері.

Олексій відчув, що синові зле, і притиснув його до себе. Хлопець уткнувся лицем у батькові груди. Він вважав себе вже дорослим — навчався у Глинському училищі на тракториста, — але перед цим болем не втримався. Його ще дитяче серце тремтіло, мов перепілка в полі під вітром.

У хаті потріскували свічки, стояв важкий дух ладану й воску. Тремке світло від полум’я відкидало на стіни химерні тіні. Дзеркало було завішене чорною хустиною. Батюшка монотонно читав молитву. Люди, схиливши голови, уважно слухали, в потрібних місцях старанно хрестилися. Ті, хто не знав, коли саме потрібно хреститися, повторювали за священником.

Потім усі почали покидати хату мовчки протискуючись у вузькі двері. Винесли домовину з тілом Насті. Замкнули вхідні двері, ворота, хвіртку. Так треба — так велять звичаї. За цим слідили старенькі бабусі, щоб нічого не забули, все зробили як потрібно.

До кладовища було недалеко — якихось кількасот метрів. Зовсім поруч. На Вигоні. Але для Вані ця дорога стала найдовшою у житті. І найстрашнішою. Для Олексія ж ні. Його чекала ще одна — довша й страшніша за цю. Та він іще не знав цього. Добре, що Бог приховав від людей майбутнє… Бо доля є доля, і кожному вона своя.

Похоронна процесія ішла поволі. Батюшка час від часу зупинявся, даючи рідним ще хвилину для прощання. Чоловіки, що несли домовину, ставили нари на землю, люди хрестилися. Майже все село зійшлося провести Настю в останню путь.

Біля священника стояв Ваня, його плече торкалося риз. Батюшка накрив рідних ними й читав молитву. У тиші чути було тільки плач матері й тихе човгання ніг.

Яма.

Ось що чекає на людину в кінці земного життя. Яма, жменька землі на домовину — й пам'ять. Пам’ять тих, хто лишився жити. Бо поки ми пам’ятаємо їх, вони живуть серед нас.

Власне тому я й вирішив написати цю книгу. Книгу про рід, про сім’ю. Щоб її читали мої діти, їхні діти, діти їхніх дітей... племінники, потім їхні діти… щоб пам'ять жила й далі. Бо пам’ять тримає рід поруч із нами. Поки ми пам’ятаємо, то ми тримаємось в купі, і вони, ті кого більше немає з нами, також поруч.

Прибрані охайні могилки, спогади, старі потріскані фото дбайливо замотані у газетку...

Це все пам’ять!

Біля свіжонасипаного горбика землі стояв Ваня й розмовляв із мамою. Тим внутрішнім голосом, який чула лише вона, мама: «Мамо… я знаю, ми ще зустрінемось. Це все, що нас оточує, не може бути просто так. Бог не створив би такий світ, щоб у ньому усе закінчувалося ямою. Я вірю: є місце, куди відлітають душі. Там живуть вічно, разом, і ніколи більше не розлучаються. Я вірю в це, мамо…»