Глава 1

У містечку, де жила Марія Степанівна, подій вистачало рівно настільки, щоб було про що поговорити. Народжувалися діти, помирали старі, чоловіки залишали дружин, дружини — чоловіків, восени дорожчала картопля. Кожна новина потребувала обговорення, а кожне обговорення — винного. Зазвичай його знаходили ще до того, як з’ясовували, що сталося.

Марія Степанівна торгувала на місцевому ринку мало не пів життя. Раніше стояла біля верстата на ткацькій фабриці, аж поки одного дня не підрахувала, що солоні огірки, квашена капуста й домашні закрутки можуть принести більше, ніж робота в цеху. Звільнилася без жалю. Арифметика її не підвела.

За кілька років фабрику закрили. Колишні працівники залишилися без роботи, та ще й часи настали такі, коли знайти хоч якийсь заробіток у провінційному містечку здавалося абсолютною фантастикою. Роки чесної праці на підприємстві не дали нічого, крім порожніх кишень і розгубленості перед майбутнім.

Ринок тим часом пережив і фабрику, і не одного власника.

Крайній торговельний ряд починався від головного входу. Вітер перебирав поліетиленові смуги завіси й без перешкод діставався Маріїного прилавка праворуч. Під ним вишикувалися діжки з огірками та капустою; на столі стояли квашені яблука й банки домашньої консервації. Навпроти, під зеленим тентом, торгувала квітами Люба, за дві ятки від неї — молоком і сиром. За поворотом починався ряд продуктових кіосків; ближче до виходу на вулицю парувала Тамарина їдальня. За задньою огорожею видніли складські ворота й сходи до підвалів, де перебирали овочі. Вранці поміж рядами гуркотіли візки, колеса підстрибували на вибитому асфальті. У вибоїнах довго трималася дощова вода.

У центральному павільйоні тривали ремонтні роботи. З-під брезенту визирали нові металеві рами, до ринкового гомону домішувався стукіт молотків. Обіцяли незабаром відкрити криті торговельні місця — сухі, теплі, без протягів. Марія Степанівна мала усталений заробіток і повагу покупців, але стояла при самих воротах, де навіть у квітні холод знаходив шпарину під хусткою. Про це вона нагадувала кожному, хто бодай здалеку був причетний до ринкового начальства.

У містечку Марію Степанівну знали чи не всі. Одні приходили по солоні огірки, інші — по квашені яблука, а дехто купував якусь дрібничку лише заради того, щоб затриматися біля діжок і послухати останні новини. За чверть години тут можна було довідатися про сусідів навіть те, чого вони самі про себе не знали.

Торгівлю Марія Степанівна цінувала не лише за добрий заробіток, хоча гроші вважала найпереконливішим доказом людської кмітливості. Та найбільше тішило її інше: за довгі роки біля прилавка вона, як сама була певна, навчилася розпізнавати людську вдачу з першого погляду.

Людина ще тільки зупинялася біля діжки, а Марія Степанівна вже встигала визначити, хто перед нею: скнара, базіка, п’яничка чи поважний сім’янин. Про характер судила з того, як покупець вибирав огірки, а про родинне життя — з виразу його обличчя під час розрахунку.

У власній проникливості вона анітрохи не сумнівалася. Помилялася, на її переконання, вкрай рідко. Принаймні жодного такого випадку пригадати не могла.

У свої шістдесят два Марія Степанівна почувалася жінкою в самому розквіті сил. Старість вважала поступкою, на яку люди йдуть винятково через лінощі. Сама ж не збиралася здавати позицій. Щоранку бадьоро крокувала з палицями для скандинавської ходьби, робила гімнастику й обливалася холодною водою. Узимку, коли випадав сніг, із неабияким завзяттям розтирала ним плечі та руки.

До ровесниць, які нарікали на недуги, ставилася зі стриманим співчуттям. Вислуховувала їхні скарги, поважно кивала, але подумки вже виносила безапеляційний вирок: «Ледарки! За собою стежити треба, а не чекати, поки все само минеться!»

Їла помірно, жирного уникала, до солодкого була майже байдужа — принаймні так запевняла знайомих. Щоправда, після цілого дня за прилавком вечеряла ґрунтовно, а коли покупці особливо дошкуляли, могла й перед сном навідатися до холодильника. Не від голоду, звісно, — просто після такої нервової роботи треба ж було чимось себе потішити. До того ж страви обирала корисні, тож рахувати порції не бачила жодного сенсу.

Своєю пишною статурою Марія Степанівна неабияк пишалася. На її переконання, саме так і належало виглядати здоровій жінці, яка не виснажує себе голодом заради новомодних дієт.

Покупцям, утім, радила ні в чому собі не відмовляти. Особливо переконливо — коли продавала огірочки до доброї чарки.

На ринок Марія Степанівна виходила незмінно причепуреною. Колись її густа коса сягала мало не до пояса, та з роками волосся порідшало й посивіло. Ні того, ні іншого вона йому не пробачала: щомісяця старанно фарбувала в чорний колір, а заразом підводила брови. Залишки колишньої розкішної коси збирала на потилиці в тугий пучок, підкладаючи поролоновий валик, щоб зачіска здавалася пишнішою. Жоден волосок не мав права вибитися.

Найбільше Марія Степанівна пишалася очима. Високо вигнуті, густо підведені чорним брови надавали її погляду суворості, яку сама вона вважала особливою виразністю. Замолоду, запевняла Марія, від одного цього погляду не один чоловік утрачав спокій. Утім, на ринку її впізнавали навіть зі спини — за білою хусткою, яку вона незмінно накидала на плечі, рятуючись від протягів.

Молодість згадувала охоче, хоча щоразу знаходила в минулому щось, що тепер залюбки змінила б. От якби до тодішньої вроди додати теперішній розум! Заміж вийшла б за іншого, фабрику покинула б раніше й не змарнувала стільки років, працюючи на чужий достаток. Яким саме мав бути той інший чоловік, Марія не уточнювала. Головне — цього разу обирала б не за гарні плечі.