11

У неї палали очі. Синє полум’я зловіще пестило моє відображення у прозорій гладі дзеркала.

Зізнання в коханні не викликало в ній приступу ейфорійної радості, як це показують у фільмах або пишуть в книгах. Навпаки, моя майстриня зробилася відсторонено-холодною, лиш очі видавали непевність сприйняття почутого від мене.

Ми не говорили. Я боявся, що знову бовкну щось не те, Іра ж зосереджено робила з мене людину, зрідка поглядаючи у дзеркало. Мій погляд без кінця пірнав у трикутний виріз червоної кофтини, а спустившись нижче, млів від чорної, куцої спідниці, що звабливо обтисла тонкий стан. Такою Іру ще не бачив. А ці чорні колготки із стрілочкою ззаду! Вони підступно ховалися під спідницею, припрошуючи уяву малювати хтиві картинки, при чому одна відвертіша іншої.

Я дивився на своє виголене обличчя, нову зачіску, а бачив холодний погляд Іри. Кохання інваліда – це не те, що потрібно вродливій жінці. Вони хочуть сильних, надійних, сміливих, від мене ж дочекається  нових проблем. Я можу дати не багато. Натоміть попрошу в рази більше. Егоїст. Був ним, і залишився.

Іра зняла фартуха, прибрала з мого плеча рушника, задумливо гіпнотизуючи краєвид за вікном. Я простежив за її поглядом, і з вродженим зухвальством сказав:

- Там буде дім.

- Чий? – вона не відвела очей, продовжувала дивитися у вікно, зіжмакуючи рушника в руках. Рух, який нарешті виказав емоцію. Це була невпевненість. Вона не подобалася мені. Іра повинна бути впевнена в мені.

- Наш, якщо зважишся.

- Ти ще нічого не пропонував.

Вона попрямувала до вікна, кожен крок здавався ритмічними звуками нестримної мелодії, що долинала до вух. Тук-тук! Каблучок. Тук-тук! Каблучок. Я поїхав за звуком. Залип на стрілках. Де ж мої бісові ноги?! Чому все так?! Бігти б за нею, а я кволо кочуся.

- Якщо запропоную, погодишся?

Рівна жіноча спина нагадувала шпагу в піхвах, гостру і небезпечну. А власний голос здавався огидним, у ньому приховалося благання, і я певен, що Іра його почула. Жалюгідний нікчема, котрий вважав, що заслужив на крихту щастя, бо прикрий випадок відібрав ноги.

Іра довго мовчала. Мозолила вікно. Потім поволі повернулася, присідаючи на край підвіконня. Спідниця підстрибнула, в мені все перевернулося. Жінці треба в очі дивитися, проте цієї миті я думав геть про іншу красу.

- Навіть в інвалідному візку чоловік лишається чоловіком, - зненацька їдко цокорить вона, закидаючи ногу на ногу. Ох, а це удар нижче поясу! А в мене й так усе німе там.

- Безумовно, - погодився я, і погляд не відвів. – Стрілки ззаду на колготках пригледілися. Гарний фасончик. Де брала?

Вона засміялася. Весело. Я встиг зловити той сміх очима, щоб заразитися ним й собі.

- То може хочеш помацати, оцінити матеріал, міцність, еластичність?

Боже, мабуть, зараз я був схожим на дурня з відкритим ротом. Личком Іри блукала лукава усмішка, а в очах застигло очікування.

- Гарна ідея. Доречна.

Крутнув колеса, під’їхав майже впритул, поклав руку на праве коліно, обтягнуте темним нейлоном, пройшовся пальцями до щиколотки, а тоді обхопив і потягнув доверху. Іра сама почала цю гру. Я візьму все, що зможу. Бо так як хочу не вийде.

Я дивився їй в очі, впивався шквалом емоції, що вистрибували з глибини, тягнули на дно, наче вона підступна Сирена, яка поцілує, а потім втопить. Підтягнув ногу, притримуючи під коліном, змусив трохи зігнутися, щоб обперти гострим носиком чорного черевичка об край візка, просто поміж моїми ногами. Спідниця підскочила ще вище. Дивитися Ірі в очі більше не здужав, віченьки самі пустилися нижче, зазираючи під куцу спокусницю. Правицею притримував ногу під коліном, а ліва поповзла догори, нахабно пірнаючи до забороненої зони із зовнішнього боку стегна. Я поцілував коліно, вмираючи від відчуттів. Мені дозволили торкнутися бажаного. Де ж мої кляті ноги?! Якби ж я міг…

Раптом її нога сіпається вперед, зачіпляється каблуком за край візка та прогинається вперед, торкаючись носком мого дружбана. Тої миті міг поклястися, що підскочив. А потім оніміли не тільки ноги, а й руки разом з усіма внутрішніми органами. Іра ж вирішила добити мене остаточно, натиснула легенько черевичком ще раз, і відсунула ногу.

- Іро, ти хочеш, щоб я вмер? – прохрипів, схиливши чоло їй на коліно.

- Та ні, - спокійно мовила вона, хоча в голосі чітко звучали іронічні смішинки. – Перевіряла твої слова. Ти казав, що твій дружбан своєрідно на мене реагує.

- Черевик поганий міношукач, тут треба інші кінцівки застосовувати.

Ляпнув знічев’я, мозок ж поплив, а Іра різко прибрала ногу і я заледве не покотився ницма їй до ніг. Обійшла візок та пристроїлася ззаду. Я навіть не допетрав, що робитиме, коли ніжні пальчики пройшлися моїй писком, спустилися у виріз футболки, обпікаючи торканнями. Боже, здавалося, мене сто років жінка не торкалася. Отак тепло. По-справжньому.

- Гадаєш, цими кінцівками вийде краще? - солодко прошепотіла на вухо, наповнила легені терпким ароматом парфумів.

Відповідь загубилася в легенях, і подих також. Вони дружно накивали п’ятами, бо Іра пустила пальці донизу і накрила долонею моє причинне місце. Не очікував! Тільки не від Іри. А вона й таке може! Вхопився за поручні візка, ледве не виламуючи метал. Чув як кришилися зуби, а Іра добила глузливим фирканням: