Глава 1. Аверн

Спочатку Мей почула місто.

Досі за стінками повозки були лише рівний стукіт коліс, кінське пирхання та вітер, що час від часу торкався даху. Тепер до них домішалися голоси. Десятки голосів накладалися один на одного, губилися, спалахували сміхом і короткими вигуками.

Десь попереду заіржав кінь. Хтось гукнув, вимагаючи звільнити дорогу. Зовсім близько загуркотіли колеса важкого воза.

Мей відклала книгу, яку вже давно не читала.

— Ми приїхали?

Люціан підняв очі від дорожніх записів.

— Майже.

Повозка сіпнулася й знову зупинилася.

Мей відсунула фіранку, але побачила тільки бік навантаженого воза й кілька полотняних мішків, міцно перев’язаних мотузками.

— Якщо хочеш щось побачити, доведеться відчинити вікно, — сказав Люціан.

— Це безпечно?

— Цілком.

Мей відчинила віконце.

Усередину одразу ввірвалися голоси, запах коней, тепло весняного дня й солодкий аромат свіжої випічки. Вона сперлася долонями об раму й визирнула назовні.

Дорога перед містом була заповнена возами. Одні везли ящики з молодими саджанцями, інші — мішки, бочки та кошики. Між ними протискалися вершники й люди з клунками за плечима. Жінка у світлому чепці тримала за руки двох дітей, а чоловік із в’язкою мідних сковорідок на спині сперечався з візником, який не хотів пропускати його вперед.

Над усім цим височіли міські мури.

Світлий камінь місцями потемнів від дощів і часу. По обидва боки дороги стояли круглі вежі з невисокими конічними дахами, а між ними відкривалася широка арка. На важких дерев’яних стулках брами Мей побачила різьблені первоцвіти, обведені плавною лінією вітру.

Такі самі квіти золотилися на синіх полотнищах над в’їздом.

— Це Сіренська брама, — сказав Люціан. — Головний в’їзд для тих, хто прибуває південною дорогою.

— Тут завжди стільки людей?

— Лише перед великими ярмарками. В інші дні черга рухається швидше.

Попереду знову щось загуркотіло. Вози посунулися на кілька кроків, і повозка рушила слідом.

Біля брами вартові в темно-синіх плащах оглядали вантажі, перевіряли папери й спрямовували вози до різних проходів. За одним зі столів писар заносив до книги імена торговців. Поряд двоє чоловіків розв’язували мотузки на великому ящику, з якого невдоволено кудкудакали кури.

— Через ярмарок перевіряють уважніше, — пояснив Люціан. — Торговці сплачують збір за місце й товар.

За три дні краєвид змінювався поступово. Поля ставали меншими, поселення траплялися частіше, а людей навколо більшало. Та тільки тепер Мей відчула, скільки їх насправді прямувало до одного міста.

У Юньцзіні наближення до столиці відчувалося інакше.

Дороги ширшали задовго до міських мурів. Уздовж них стояли застави, а рух розділяли за становищем і призначенням. Імператорський виїзд ніколи не чекав серед торгових возів. Перед ним звільняли вулиці, зачиняли крамниці й відводили людей за огорожі.

Мей бачила столицю з-за завіс паланкіна — впорядковану, мов церемоніальний малюнок.

Тут ніхто не звільняв їй дороги.

Повз повозку пройшов хлопець із кошиком цибулин і мало не зачепив ліктем раму. Візник попереду знову посварився з торговцем сковорідками, а за мить обоє розсміялися.

У цьому не було порядку, до якого звикла Мей. Проте рух не зупинявся. Люди домовлялися, поступалися, сперечалися — і зрештою кожен знаходив шлях уперед.

Біля самої брами вартовий підняв долоню, наказуючи зупинитися. Кучер передав йому дорожні папери. Чоловік швидко переглянув їх і підійшов до вікна.

— Пан Люціан Хартвел?

— Так.

Вартовий поглянув на Мей.

— Панна Авіс Прімроуз?

Ім’я пролунало майже звично. Принаймні настільки, наскільки могло стати звичним чуже ім’я за кілька тижнів.

— Так, — відповіла вона.

— Мета приїзду?

— Академія і весняний ярмарок, — сказав Люціан.

— Де зупинитеся?

— У «Мідному ліхтарі».

— Хто ще вас супроводжує?

— Слуги їдуть у повозці з речами.

Вартовий повернув папери.

— На Головній вулиці затор біля квіткового ряду. Через Гончарний провулок буде швидше.

— Дякую.

Він відступив і подав знак проїжджати.

Під кам’яним склепінням на кілька секунд потемніло. Стукіт копит і гуркіт коліс відбивалися від стін майже оглушливо. Потім повозка виїхала з тіні й зупинилася, пропускаючи слідом повозку з речами.

Мей не одразу зрозуміла, куди дивитися.

Вулиця підіймалася від брами широкою кам’яною дугою. Будинки стояли близько один до одного, переважно на два або три поверхи. Подекуди дерев’яний верхній поверх виступав над кам’яним нижнім ярусом. Вікна різнилися формою, а дахи ніби сперечалися, який із них має бути вищим.

Під вікнами стояли ящики з квітами, з балконів звисав плющ, біля дверей зеленіли діжки. Між будинками коливалися сині ярмаркові стрічки, і золоті первоцвіти то з’являлися, то ховалися у складках тканини.

Місто пахло хлібом, кінським потом, мокрим каменем і квітами.

Усе це мало б заважати одне одному.

Чомусь не заважало.

— Це ще не сам ярмарок, — сказав Люціан.

— Тут і без нього достатньо людей.

— За мостом буде більше.

— Більше?

— Значно.

Повозку обігнав хлопчик із тацею круглих булочок. Він голосно пропонував їх подорожнім, які застрягли біля брами, і одну відразу купив кучер сусіднього воза.

У столиці Імперії П’яти Пелюсток високі стіни, широкі площі й мовчазні брами нагадували кожному, наскільки він малий перед державою.

Аверн не намагався применшити людину.

Він складався з людей.

До цієї миті місто було для Мей лише назвою — столицею, у якій стояла Академія Елара і щовесни відбувався великий ярмарок.

Тепер назва отримала голоси, запахи й тисячі облич.

Повозка повільно рушила вглиб Аверна.

***

За Сіренською брамою повозка майже відразу сповільнилася. Кучерові раз у раз доводилося натягувати віжки, пропускаючи вози, вершників і людей, які переходили вулицю там, де їм було зручно.