Коли поруч усі, а ти почуваєшся самотньою.

Іноді самотність приходить не тоді, коли ти залишаєшся сама.

Вона може прийти за сімейним столом, коли навколо розмовляють, сміються, діляться новинами, а ти сидиш поруч і раптом відчуваєш, ніби ніхто насправді не помічає тебе..

Вона може з'явитися ввечері, коли всі справи нарешті закінчилися, діти заснули, повідомлення залишилися без відповіді, а ти вперше за день залишилася наодинці зі своїми думками.

Вона може бути навіть поруч із людиною, яку ти любиш.

Ви можете жити під одним дахом, разом снідати, обговорювати покупки, планувати вихідні, вирішувати побутові питання.

 Але десь усередині тебе все одно залишатиметься запитання:

«А хто запитає, як я насправді?»

Не чи все ти встигла.

Не що потрібно купити.

Не чи зробила ти те, про що домовлялися.

А саме — як ти.

Що відчуваєш.

Чого боїшся.

Про що мрієш.

Що тебе засмучує останнім часом.

Можливо, тобі хочеться просто поговорити. Не для того, щоб отримати пораду чи почути, як правильно вчинити. А для того, щоб хтось вислухав тебе, не перебиваючи й не намагаючись одразу виправити твої почуття.

Можливо, тобі хочеться, щоб хтось помітив твою втому ще до того, як ти сама скажеш про неї.

Щоб не доводилося пояснювати очевидне.

Щоб хоча б іноді можна було не бути тією, яка все організовує, пам'ятає, вирішує й тримає під контролем.

Просто побути людиною, якій теж потрібна підтримка.
І знаєш що?

У цьому немає нічого соромного.

Ти не стаєш невдячною через те, що тобі бракує уваги.

Не стаєш поганою дружиною, мамою, донькою чи подругою через те, що іноді почуваєшся самотньою.
Ти можеш любити близьких і водночас відчувати, що тобі чогось не вистачає.

Ці почуття можуть існувати одночасно.

І тобі не потрібно переконувати себе, що все добре, лише тому, що зовні твоє життя виглядає цілком благополучним.

Твої почуття не стають менш важливими лише тому, що в інших людей теж є проблеми.

Ти маєш право на власний біль.

На власну втому.

На бажання бути почутою.

І на потребу в теплі, навіть якщо тобі здається, що ти вже доросла й повинна з усім справлятися сама.
Ти так звикла піклуватися про інших, що забула попросити про турботу для себе

Є одна річ, яку багато жінок роблять майже непомітно для самих себе.

Вони поступово стають людьми, до яких усі звертаються по допомогу.

Якщо щось потрібно знайти — запитують її.

Якщо потрібно щось організувати — звертаються до неї.

Якщо хтось засмутився — вона вислухає.

Якщо виникла проблема — вона спробує знайти рішення.

Вона пам'ятає дні народження, покупки, важливі справи, домовленості й десятки дрібниць, про які інші можуть навіть не задумуватися.

Вона знає, що потрібно зробити завтра, що закінчується в холодильнику, кому потрібно зателефонувати й що не можна забути.

Здається, що вона все тримає в голові.

І з часом оточення звикає до цього.

Не обов'язково тому, що близькі байдужі. 

Іноді вони просто звикають до певного розподілу обов'язків. Якщо людина завжди все пам'ятає, інші можуть навіть не помічати, скільки сил їй це коштує.
А та, яка звикла справлятися, не завжди говорить про свою втому.

Вона може подумати:

«Та нічого, сама зроблю».

«Не хочу нікого навантажувати».

«У всіх свої проблеми».

«Навіщо просити, якщо швидше зробити самій?»
І робить.

Знову.

І ще раз.

А потім настає момент, коли їй хочеться, щоб хтось сам помітив, що вона більше не справляється так легко, як раніше.

Щоб хтось без нагадувань узяв на себе частину справ.

Щоб не доводилося просити про кожну дрібницю.
Щоб хтось сказав: «Сьогодні відпочинь. Я цим займуся».

Але цього не відбувається.

І тоді з'являється образа.

Іноді вона проявляється в різких словах. Іноді — у мовчанні. А іноді ти просто віддаляєшся від людей, від яких раніше чекала розуміння.

Тобі здається, що вони мали б самі здогадатися.
Мали б помітити.

Мали б зрозуміти без пояснень.

І так хочеться, щоб хоча б один раз не потрібно було говорити про очевидне.

Але тут є важливий момент.

Люди не завжди бачать те, що відбувається всередині нас.

Навіть ті, хто любить нас.

Вони можуть не розуміти, наскільки ти втомилася. Можуть не помічати, скільки дрібних справ ти виконуєш щодня. Можуть думати, що тобі все під силу, бо ти так довго показувала, що справляєшся.
Це не означає, що ти повинна й далі мовчати.
Навпаки.

Ти маєш право говорити про свої потреби.

Не чекати, поки образа стане настільки сильною, що будь-яка дрібниця викликатиме роздратування.
Не сподіватися, що близькі обов'язково здогадаються.

Не доводити себе до виснаження, перш ніж дозволити собі попросити про допомогу.

Іноді турбота про себе починається з простого речення:

«Я втомилася. Мені потрібна твоя допомога».
Без виправдань.

Без довгих пояснень.

Без необхідності доводити, що ти справді маєш право на відпочинок.

Ти маєш.

Не кожну проблему потрібно вирішувати самотужки
Можливо, ти звикла бути сильною.

Не обов'язково тому, що завжди такою була.

 Можливо, колись просто склалися обставини, у яких потрібно було брати відповідальність і рухатися далі, навіть коли було важко.

Ти навчилася знаходити рішення.

Навчилася не показувати всім свої переживання.
Навчилася робити те, що потрібно, навіть коли зовсім не хотілося.

І це справді могло допомогти тобі пройти через непрості періоди.