Розділ 6: Подарунок долі

6.1. Перші дні на крижаній дорозі

Перший день на річці був сповнений рішучості. Кожен крок по твердому, видутому вітром льоду здавався маленькою перемогою. Але до кінця дня ця рішучість почала поступатися місцем виснаженню. Життя Леона Крейна перетворилося на нову, ще більш жорстоку рутину.

День був часом для ходьби. Він прокидався до світанку, збирав своє нехитре спорядження і виходив на лід. Він ішов, спираючись на свій посох, ішов, доки бачив перед собою дорогу. Його світ звузився до цієї білої стрічки, що звивалася між похмурими пагорбами. Коли починало сутеніти, він вибирав місце на березі, збирав дрова, розпалював вогонь і облаштовував свій нічний табір. Ніч була часом для тривожної дрімоти у коконі з парашута, постійної боротьби з холодом і підтримання багаття. А зранку все починалося спочатку.

Фізичні випробування були нещадними. На відкритій річці вітер був особливо пронизливим. Він знаходив кожну щілину в його одязі, висмоктуючи дорогоцінне тепло. Але найгіршим був голод. Він перестав бути просто ниючим болем. Тепер це був звір, що гриз його зсередини, затуманюючи свідомість і відбираючи останні сили. Іноді у нього темніло в очах, і він змушений був зупинятися, хапаючись за свій посох, щоб не впасти. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль волі. Його тіло кричало: "Зупинись! Лягай!", але він змушував себе йти далі.

Ще важчим був психологічний тиск. Пейзаж не змінювався. Години, дні — він ішов, а навколо були все ті ж самі білі пагорби, ті ж самі похмурі ялини. Йому почало здаватися, що він ходить по колу, що річка не веде його вперед, а просто знущається з нього, повертаючи в те саме місце.
"Це безглуздо," — шепотів йому голос відчаю. — "Ти нікуди не прийдеш. Ти просто йдеш назустріч своїй смерті, розтягуючи агонію".

Кінець другого дня став критичним. Він ішов уже вісім годин. Його ноги підкошувалися, а в голові паморочилося. Він спіткнувся об наметену вітром кучугуру снігу і впав. Впав обличчям у холодний, колючий сніг.

І не захотів підніматися.

Він лежав, і вперше за весь цей час відчув не страх чи рішучість, а солодке, спокусливе бажання здатися. Просто заплющити очі. Заснути. Цей сніг здавався таким м'яким, таким затишним. Біль і голод відступлять. Все закінчиться. Це було б так легко.

"Я більше не можу," — прошепотів він, його слова були ледь чутні. — "Просто... більше не можу".

Він перевернувся на спину і подивився вгору. Сіре, байдуже, безмежне небо Аляски дивилося на нього. Воно не обіцяло нічого — ні порятунку, ні співчуття. Воно просто було. І в цій його байдужості була якась страшна правда. Йому було все одно, житиме він чи помре.

Він лежав так кілька хвилин, дозволяючи холоду проникати в його тіло, забираючи останні залишки тепла. Він майже прийняв свою долю. Це був спокійний, тихий відчай, без криків і боротьби. Просто кінець шляху. Він заплющив очі, готуючись до останнього сну.

#

6.2. Міраж чи реальність?

Він лежав на спині, дивлячись у порожнє сіре небо, і відчував, як життя повільно покидає його тіло. Холод вже не здавався таким болючим, він перетворився на заціпеніння. Це був спокій. Спокій поразки. Він уже був готовий заплющити очі востаннє.

Але щось змусило його ще раз повернути голову. Мабуть, просто рефлекс, останній несвідомий рух. Його погляд ковзнув по протилежному березі — звична картина з похмурих дерев і снігу. І раптом він завмер.

Серед хаотичного сплетіння гілок, серед природних, вигнутих ліній, він побачив щось інше. Щось неправильне. Це була лінія. Ідеально пряма, горизонтальна лінія темного кольору, що різко контрастувала з усім навколо. Вона була там, де, за всіма законами природи, її не мало бути.

"Що це?" — подумав він мляво, без жодного інтересу.

Його мозок, затуманений голодом і втомою, відмовлявся аналізувати. Це, мабуть, просто гра світла і тіні. Або повалена вітром ялина, що дивним чином лягла на інші дерева.

Він заплющив очі. "Це нічого не означає. Просто засинай".

Але він не міг. Образ цієї прямої лінії закарбувався у нього на сітківці. Вона була занадто правильною. Занадто... штучною.

З важким стогоном він знову розплющив очі і змусив себе сфокусувати погляд. Лінія не зникла. Вона все так же висіла в повітрі, наче хтось провів її вугіллям по сірому полотну пейзажу.

І тоді його серце, що досі ледь билося, раптом пропустило удар, а потім закалатало з шаленою силою, наче намагалося вирватися з грудей.
"А що, як...?" — промайнула в його голові божевільна, неймовірна думка.

Це був не просто спалах надії. Це був вибух. Він обпік його зсередини, розганяючи холод і апатію.
"А що, як це не гілка? Що, як це дах?"

Він не вірив. Він не смів вірити. Це, скоріш за все, галюцинація. Міраж, породжений його вмираючим мозком, остання втішна картинка перед кінцем.

"Це нереально," — прошепотів він. — "Тут нічого немає".

Але його тіло вже не слухалося голосу розуму. Воно підкорилося цьому новому, потужному інстинкту. Спираючись на свій посох, долаючи слабкість і тремтіння в ногах, він підвівся. Він стояв, хитаючись, і вдивлявся в протилежний берег, напружуючи зір до межі.

І тепер, стоячи, він побачив більше. Під цією прямою лінією даху він розгледів іншу, вертикальну. І ще одну. Це була стіна. І вікно! Маленьке, темне, прямокутне вікно!

— Боже мій... — видихнув він.

Це не міраж. Це не галюцинація. Це хатина. Справжня, людська хатина.

У цю мить він забув про все. Про голод, про втому, про біль. Його тіло наповнилося адреналіном, чистою, дистильованою енергією надії. Він більше не йшов — він біг.

Він звернув з гладкого льоду річки і почав продиратися крізь глибокий сніг, що вкривав берег. Він спотикався, падав, піднімався і знову біг, не зводячи очей зі своєї мети. Він провалювався в сніг, вибирався, хрипко дихаючи, і знову кидався вперед. Він був схожий на потопаючого, що побачив рятувальний човен. Він не відчував нічого, крім одного всепоглинаючого бажання — дістатися. Дістатися до цього дива, до цього подарунка долі, що з'явився на самому краю його смерті.