Розділ 5: Шлях по річці

5.1. Прощання з надією

Настав ранок сьомого дня. Сонце, якщо цю бліду, анемічну пляму можна було так назвати, знову неохоче виповзло на небосхил. Леон Крейн стояв біля свого ледь жевріючого багаття, і холод пробирав його не стільки зовні, скільки зсередини. Це був холод усвідомлення.

Він дивився на свій табір — витоптаний сніг, обгорілі гілки, екран з парашутного шовку. Шість днів. Він провів тут шість днів, чіпляючись за одну-єдину думку, за один-єдиний наказ: "Залишайтеся на місці". Він вірив у це. Він чекав. Кожен день він вслухався в тишу, сподіваючись почути гул літака. Але тиша залишалася непорушною.

"Вони не прилетять," — ця думка, яку він так старанно відганяв, тепер прозвучала в його голові не як припущення, а як факт. Він почав аналізувати, холодно і відсторонено, наче це стосувалося когось іншого. Шість днів. У мирний час це, можливо, не так багато. Але тут, на Алясці, взимку, це вічність. Рятувальні операції коштують дорого. Вони ризиковані. Скільки вони шукатимуть екіпаж одного тренувального бомбардувальника? Три дні? Чотири? Навряд чи більше. Вони, скоріш за все, вже давно склали звіт: "Екіпаж вважається зниклим безвісти, ймовірно, загинув".

Його внутрішній діалог, що не припинявся ні на хвилину, тепер перетворився на запеклу суперечку.
Одна частина його свідомості, та, що була дисциплінованим солдатом, твердила:
"Залишайся. Це наказ. Це протокол. Це найбезпечніший варіант. Якщо ти підеш, ти точно загубишся. Тебе ніколи не знайдуть".

Але інша частина, та, що відповідала за виживання, голодувала і мерзла, відповіла з гіркою іронією:
"Безпечніше? Ти серйозно? Подивися на себе. Ти помираєш. Повільно, але впевнено. Ти не полюєш, ти не їси. Ти просто спалюєш дрова і власні сили. Залишатися тут — це не безпека. Це повільне самогубство. Це просто відтягування неминучого".

Він опустив погляд на свої руки. Тонкі, брудні, вкриті подряпинами. Він відчув, як тремтять його ноги від слабкості. Голод став його постійним супутником, тупим, ниючим болем, що заважав думати. Він знав, що його тіло почало поїдати саме себе. Ще кілька днів такої дієти, і в нього просто не залишиться сил, щоб пройти хоча б сто метрів. Рішення треба було приймати зараз. Сьогодні. Або вже ніколи.

Його погляд востаннє ковзнув до горизонту, туди, де був його літак. Дим. Він ледь виднівся. Тонка, майже прозора цівка, що губилася на тлі сірого неба. Його маяк згас. Його останній зв'язок з минулим, з тим світом, де були літаки, друзі і надія на швидкий порятунок, остаточно обірвався. Тепер ніщо не тримало його на цьому місці.

Він більше не був пілотом, що чекає на порятунок. Він був просто людиною, що застрягла в дикій природі. І він мав поводитися відповідно.

Прощання з надією було болісним. Це було схоже на визнання того, що тебе покинули, що ти нікому не потрібен. Але разом з болем прийшло і дивне полегшення. Більше не треба було чекати. Більше не треба було вдивлятися в небо і обманювати себе. Тепер все залежало тільки від нього. Від сили його ніг і від його волі до життя.

Він глибоко вдихнув крижане повітря. Рішення було прийнято. Він піде.

#

5.2. Логіка крижаної дороги

Прийнявши рішення, Леон Крейн відчув, як з його плечей впав невидимий тягар очікування. Тепер його мозок, вільний від марних надій, почав працювати з холодною, математичною точністю. Перше питання: куди йти?

Він повільно побрів крізь глибокий сніг до краю невисокого урвища, що обривалося до річки. Він зупинився на самому краю, і перед ним відкрилася панорама. Річка. Замерзла, вкрита снігом, вона звивалася широкою білою стрічкою, гублячись вдалині між похмурими, засніженими пагорбами.

Він намагався пригадати карти, які вони вивчали перед вильотом. Річка Чарлі. Так, це точно вона. Невелика притока більшої річки Юкон. Юкон... Це ім'я звучало, як обіцянка. Це була велика, судноплавна артерія Аляски. А де велика річка — там поселення, факторії, індіанські селища. Там життя.

"Річка — це дорога," — подумав він. — "Природа вже проклала її для мене".

Його розум, натренований на аналізі, почав зважувати всі "за" і "проти".

Перше і головне — напрямок. Іти навмання лісом було самогубством. Він би просто ходив колами, доки не впав би від виснаження. А річка... річка завжди тече в одному напрямку. Вниз. Йому не потрібен був компас. Йому просто треба було йти за течією, і рано чи пізно він кудись вийде.

Друге — прохідність. Він згадав свою відчайдушну спробу дістатися до літака. Кожен крок був боротьбою. А тут, на річці, він бачив, що сильний вітер, який постійно гуляв у долині, здував пухкий сніг з льоду. У багатьох місцях лід був майже голим, лише злегка припорошеним. Іти по ньому буде незрівнянно легше, ніж продиратися крізь лісові хащі та метрові кучугури. Це економія сил, а сили — це його головний ресурс, якого залишилося обмаль.

Третє — орієнтир. Річка не дасть заблукати. Вона буде його постійним супутником, його провідником у цьому білому пеклі. І, що не менш важливо, його буде легше помітити з повітря. Людина на широкій, відкритій річці — набагато помітніша ціль, ніж людина, що ховається під кронами дерев. Якщо раптом станеться диво і пошуки відновляться, його шанс бути знайденим тут, на річці, зросте в рази.

Звісно, він усвідомлював і ризики. Думка про них змусила його шлунок холодно стиснутися. Лід. Він міг бути тонким. Десь могли бути ополонки, прикриті тонким шаром снігу. Один невірний крок — і крижана вода миттєво скує його, не даючи жодного шансу на порятунок. Провалитися під лід на такому морозі — це вірна, швидка і болісна смерть.

"Але яка альтернатива?" — запитав він сам себе. — "Залишитися тут і повільно померти від голоду? Що краще: швидка смерть у крижаній воді з шансом на порятунок, чи повільна і гарантована смерть у сніговій ямі?"

Відповідь була очевидною.

Він стояв на березі і дивився на цю крижану дорогу. Вона була небезпечною, вона була невідомою, вона була лякаючою. Але вона була єдиною. Всі інші шляхи вели в нікуди. Цей шлях, принаймні, давав надію. Не на те, що його врятують, а на те, що він зможе врятувати себе сам.