Розділ 2: Стрибок у нікуди

2.1. Хаос у череві звіра

"НЕГАЙНО!"

Це слово, вирване з горла командира Хоскіна, пролунало не як наказ, а як постріл стартового пістолета на перегонах зі смертю. Воно прорізало пекельну какофонію реву і скреготу, миттєво відсікаючи всі думки, крім однієї: геть звідси.

Леон Крейн відчув, як його тіло, підкоряючись не розуму, а чистому інстинкту, смикнулося вперед. Але невидима сила, породжена шаленим штопором, вдавила його назад у крісло з такою люттю, що на мить перехопило подих. Здавалося, сама гравітація збожеволіла. Його пальці, не слухаючись, намацали пряжку ременів безпеки. Вона була холодною і впертою. Він смикнув раз, другий — марно.

— Не можу!.. Не можу рухатись! — прохрипів у інтерком голос штурмана Сіберта. Його слова були спотворені перевантаженням і панікою.

— Тягни! Тягни, Джиме! — відповів Хоскін. Крейн бачив, як командир, докладаючи титанічних зусиль, все ще намагається хоч якось керувати мертвим штурвалом, даючи іншим дорогоцінні секунди.

Крейн напружив усі м'язи. Перед очима попливли темні плями. Він знову смикнув за пряжку, цього разу вклавши в рух усю свою вагу і відчай. Клацання! Пронизливе, солодке, як музика. Ремені ослабли.

Він був вільний.

Але свобода в падаючому літаку — це лише можливість боротися далі. Він спробував встати, але черговий ривок літака кинув його обличчям на приладову панель. В роті з'явився металевий присмак крові. Він підняв голову і побачив, як з бомбардирського відсіку, чіпляючись за все, що траплялося під руку, виповзає старший сержант Річард Помпео. Його обличчя було білим, як сніг за вікном, а в очах застиг тваринний жах.

— До бомбового відсіку! — крикнув Крейн, не знаючи, чи чує його хтось.

Шлях до порятунку — вузький прохід повз радіостанцію до центральної частини фюзеляжу, де знаходився бомбовий відсік. Двері відсіку були відчинені, і звідти віяло крижаним подихом смерті. Це були їхні ворота у пекло або єдиний шанс на життя.

Крейн поповз. Підлога то йшла з-під ніг, то ставала майже вертикальною стіною. Літак продовжував обертатися, перетворюючи внутрішній простір на центрифугу. Його кидало від стіни до стіни. Один раз він боляче вдарився плечем об металевий шпангоут. Поруч із ним, пихкаючи і лаючись крізь зуби, повз Помпео. Вони рухалися не як люди, а як комахи, що відчайдушно намагаються вибратися з коробки, яку трясуть.

Озирнувшись, Крейн побачив, як бортінженер Уейнс намагається вибратися зі свого відсіку, але його нога застрягла під якимось обладнанням.
— Допоможіть! — донісся його крик.

Але ніхто не міг допомогти. У цьому хаосі кожен був сам за себе.

Нарешті вони дісталися до бомбового відсіку. Крейн схопився за край люка, і крижаний вітер вдарив йому в обличчя, намагаючись вирвати залишки повітря з легень. Він глянув униз. Там, у прірві, крутилася земля. Погляд вихопив парашути, що лежали на підлозі. Їхні рятівні куполи.

Помпео вже схопив свій і незграбно намагався застебнути ремені. Його пальці не слухалися.
— Давай! Швидше! — крикнув Крейн, намагаючись перекричати рев вітру.

Він теж схопив свій парашут. Важкий, громіздкий, але такий бажаний. Він не пам'ятав, як застібав карабіни. Руки діяли самі, підкоряючись сотням годин тренувань.

Він знову глянув у бік кабіни. Він бачив силует Хоскіна, що все ще сидів у кріслі, вчепившись у штурвал. І він зрозумів: командир не збирався стрибати. Він залишиться зі своїм літаком до кінця. Він давав їм шанс, жертвуючи своїм.

Помпео, нарешті впоравшись із ременями, підповз до самого краю люка. Він на мить завагався, його очі були широко розплющені від жаху.
— Стрибай, Річарде! Стрибай! — крикнув йому Крейн.

Помпео заплющив очі і зник у ревучій порожнечі. Тепер була черга Леона. Він підтягнувся до краю, глянув униз, і його шлунок підступив до горла. Земля наближалася з лякаючою швидкістю. Часу більше не було.

#

2.2. Подих порожнечі

Він стояв на колінах на краю відкритого бомбового люка, і весь світ звузився до цієї прямокутної діри в пекло. Крижаний вітер, що вривався всередину, був настільки потужним, що здавався твердим. Він бив в обличчя, забирався під одяг, намагався вирвати його з літака. Внизу, в шаленій каруселі, кружляли земля і небо. Засніжені вершини гір, темні плями лісів, клапті сірих хмар — все злилося в один нерозбірливий вир, що гіпнотизував і лякав одночасно.

Поруч, вчепившись у металевий край, стояв Річард Помпео. Його обличчя було спотворене гримасою жаху.
— Я не можу! — прокричав він, але його слова майже повністю потонули в реві вітру.

— Ти мусиш! — крикнув у відповідь Крейн, його голос був різким, як удар батога. — Часу немає! Стрибай, Річарде! Стрибай!

Їхні погляди зустрілися на частку секунди. В очах Помпео Крейн побачив не лише страх, а й фатальну рішучість. Сержант глибоко вдихнув, заплющив очі і просто відштовхнувся від краю. Його тіло миттєво зникло, поглинуте ревучою порожнечею.

Тепер залишився тільки він.

Леон Крейн не вагався. Вагання було розкішшю, якої він не міг собі дозволити. Він не думав про те, що буде далі, не думав про холод, про висоту, про землю, що невблаганно наближалася. Він просто діяв. Він підтягнувся, згрупувався і стрибнув.

Миттєвий відрив. Відчуття було таким, ніби його вирвали з реальності. Весь хаос, рев і скрегіт металу вмираючого "Визволителя" залишилися позаду. Настала оглушлива, майже абсолютна тиша.

Єдиним звуком, що залишився, був свист вітру у вухах. Спочатку тихий, він швидко наростав, перетворюючись на високу, пронизливу ноту. Він падав. Його тіло безладно переверталося в повітрі, і на мить він знову побачив свій літак. Він віддалявся, продовжуючи свій смертельний танець, схожий на пораненого кита, що йде на дно.

Паніка, холодна і липка, спробувала заволодіти його розумом. Де кільце? Він почав гарячково обмацувати груди. Пальці в товстих рукавичках нічого не відчували. Він зірвав одну рукавичку зубами, і крижане повітря миттєво обпекло шкіру. Час сповільнився. Секунди вільного падіння розтягнулися у вічність. Він бачив, як земля наближається, як окремі дерева перетворюються на розрізнений ліс.