Одна година до...

Ну от через годину вже й Новий Рік. А я, замість приготування до свята, сиджу серед свічок, милуючись їх відблисками, й навіть не пам'ятаю, коли збожеволіла... Санта Клауси, сукня зі шлейфом, меч і крила, моря й тумани в очах, конкурс, Страж Вічності…

Одні проблеми зі мною. Не дивно, що через свою неуважність потрапила в цю пастку-шоу… 

Вже неочікувала нікого тут побачити, але завітали гості.

— О, Сніжинки! Давно не бачились! — озиваюсь до них, наче до подруг.

До того ж, всі три, ніби мої персональні помічниці.

За хвилину перукар та візажист вже підправляли змучені, не менше мене, зачіску та макіяж.

А вже пізніше почула одну єдину фразу:

— Роздягайтесь.

Все-таки вміють ці Сніжинки розмовляти! Отже не такі вони й ляльки порцелянові.

— Почекайте, а де ж нова сукня? — звертаюсь до них, ще не скинувши своє довге вбрання.

Але дівчатка викотили свої очі і мовчать, а одна вказала рукою на крісло, яке було порожнє. 

— Ось тут ви всі і попалися! — зраділа я, бажаючи вже видихнути з полегшенням. — Це ж пранк, так? В яку камеру посміхнутись? Де вона?

— Нам не можна з вами говорити, — тихо перебила одна з моїх стилісток. — Але ви поводите себе дуже дивно… Ось сукня! — знов вона вказує на порожнє місце...

Неймовірно, але я довірилась їй і мене одягнули в те, що я не побачила. Прозора сукня?! Реально?!? Батько мій альцгеймер... Та махрову тканину на своєму тілі, все ж таки, я відчувала. Та й свого тіла, чомусь, включаючи навіть ноги, а також руки по лікті — не бачила. Вони стали прозорими?!. Оце так дивина…

Виходжу в коридор, а на зустріч прямує мій океаноносний.

— Ти така гарна!

— Ти маєш на увазі мою нижню білизну чи прозору сукню? — перепитую, боячись показатись на люди майже оголеною.

— Не зважай на деякі нюанси — на Посвяті ти все зрозумієш.

— На Посвяті у Стражі Вічності? — здогадуюсь, знов слідкуючи за своїм коридорним путівником.

— Еге ж. Це дуже важлива подія, — зненацька він зупиняється та озирається на всі боки.

В кородорі не було нікого, але, мабуть, йому це було й треба, бо за мить він смикнув мене в першу ліпшу кімнату — темну, як кавова гуща. Аквар приліпив мене до стінки, а сам — пристрастно торкнувся своїми губами моїх. Солодкі і вологі на смак — я саме так і думала...

Не знаю, скільки минуло хвилин, але кашель третього зайвого в кімнаті відволік нас від справи.

— Ось так ти, брате, мене провчаєш? Мені не дозволяєш бавитися, а сам по вуглам обійма... — на пів слові Аір зупинився, побачивши за спиною Аквара мене.

— Вона особлива. Ти ж сам вже в курсі, — дивлячись своїм морем в мої звичайні очі, говорив мій довершенний красень іншому грубому красеню.

— Обережно тільки, Акваре. Дивись, щоб не повторилась історія з "перламутровою".

— Не бісис вже від того, що тоді вона обрала мене! — наздоганяли слова Аірову спину, яка вже прямувала коридором. — Вибач, що мій брат зіпсував весь момент. І не бери дурниць в голову. Добре?

— Ти маєш на увазі не питати, хто та "перламутрова" і яка з нею відбувалася історія?

— Розумничка, — поставив цьомчик на кожну з моїх щічок мій загадковий кавалер. — А тепер час поспішати на Посвяту, бо ще спізнишся, Алісо.

— Слухай, голубе мій водянистий, а чи не можна якось перенести цю вашу Посвяту? Я щось погано себе почуваю, — включила я свою приховану актрису. — Та й свято на носі — саме час відкривати шампанське.

— Вона не підлягає перенесенню. За умовами "Великої згоди", 31 грудня рівно опівночі у світі має бути мінус одна людина і плюс один Страж. Не бійся — я буду поряд, — міцно стиснув мою руку своєю, мій вологий.

— А хто взагалі вирішив, що саме я маю бути цим Стражем? Покажи мені цих суддів!

— Тебе обрали, як найвродливішу та найкращу. А всі свої претензії можеш висловити мені, бо я один з тих самих суддів.

Дужий красень притиснув мене своїм тілом до стінки. І як тут сперечатись тепер? З таким чоловіком навіть мій зміїний характер утихомирюється…