2 години до...

Спустившись з небес, знов опиняюсь в обіймах. На цей раз не оманить вродлива чоловіча зовнішність, бо сам океан зустрічає мене своїм ґельготінням.

Аквар неохоче опускає мене додолу, але не відпускає своєї руки і знов каже, йти за ним. А я що? Невже можу відмовити цьому поклику серця?!.

Він знов приводить мене у ту кляту кімнату, де вже давно оселилась пилюка. Та щоб я підсковзнулась на банановій шкірці! Це схоже на змову — третім і п'ятим оком чую!

— Ти мене знову замуруєш серед цієї пилюки? — Не даю зачинити йому двері, за якими вже зникло пів його лиця.

— До тебе скоро прийдуть.

— Хто прийде? Стій!

Та вже знаю, що за класикою діалогів з ним, я ще ніколи не отримала відповіді і цього разу виключення не відбудеться…

— Скажи, шо ти бачеш в моїх очах?! — зненацька він повертаються до кімнати, закриваючи на ключ нас обох. 

Барбі моя розфальбована! Та він йде на мене, подібно грізному ведмідю, і напористістю своєю втуляє мене у стіну, а сам накидається зверху і завмирає за декілька сантиметрів від мене!

— Що ти бачиш в моїх очах? 

Питання повторюється, але від неочікуванності я забуваю, як дихати, не те що розмовляти. І море в очах плескоче, ніби от-от затопить і мене. Та що там — вже тягнуть на дно його душі ундіни!

— Красиві, сині очі, — нарешті підібрала слова для відповіді.

— Сині очі!? — поривисто відсторонюється від мене і відвертається.

— Щоправда, за буйки не слід запливати в твої води, бо хвилі й без того неспокійні.

— Повтори. Які води? Які хвилі? — його губи знов знаходяться близко від моїх, а з очей вже хлюпається море прямісенько на мої щоки!

— В твоїх очах море. І вже не вперше воно спокушає мене втопитися в ньому...

Його губи все ближче і ближче, все зменшують відстань від моїх і от майже торкаються їх, але... Задоволенна усмішка Аквара розпливається на його обличчі.

Невже жартує? Чи це такі ігри?

— З чого смієшся? — я роблю грізну гримасу, прохаючи пояснень.

— Ти особлива, — продовжує він сміятися.

— Ага, знаєм ми цю мівіну на вухах! Зовсім не їстівна! Розкажи комусь помолодше ці казочки, пане збочинець!

Мої емоції не утримуються всередені і висипаються всі разом на нього. Відштовхнула. Таке він заслужив... Але чому він і далі продовжує посміхатись? Так весело чи що від компанії досвідченої дівчини?

— От це в тобі незвичне — ти бачиш набагато більше і глибше, ніж інші. Мабуть і в очах Аіра також побачила щось дивне?

— Ну так. В його очах плаває безпросвітний туман, — відповідаю, не розуміючи навіщо про це питати.

— Істиний Страж... А твої емоції можуть змітати все на своєму шляху. Це сила! Ти неймовірна, — він двома руками схоплює мою руку і цілує її.

Ти ба який джентльмен! Солодко співає, соловейко. Аж занадто! Але це ж лиш пилюка для очей. Я ж не повірю в його лірику, незважаючи на те, що вже тремчу всім тілом від спокуси? Навіть перед поєдинком так не тремтіла… 

— Розкажи це моєму адміністратору, яка вважає, що я ні на що не здатня, — згадую про головну невдачу сьогоднішнього дня і опускаю голову до низу . — Через весь цей ваш балаган, я не встигла повернутись на роботу вчасно. Тому тепер я безробітня! Який Новий рік — таке й нове щастя...

— Чому ти так засмучуєшся? Тобі не потрібна більше ніяка робота!

Так, порожній мій шлунок, а ось тут я вже точно збита з пантелику! Що він має на увазі? Чи не натякає бува про рабство у відносинах з ним? Чи може мені не потрібні гроші? Як би ж то! Скільки боргів маю, бо аренда житла і позички у подруг на каву і тортики...

— Та звичайно! Радості повний бюст! — сарказм підключився у гру, кидаючи гральні кубики.

— Твій бюст прекрасний, але радості ти не маєш, — підкреслив спостережливий носій моря, перевівши погляд на декольте. — До речі — ось.

Він виймає зі своєї кишені... Матінко моя природа! Це ж коштовне намисто!

— Перли? Справжні!?

— Так і вони твої по праву. Ти заслужила, — і він одягає свій подарунок мені на шию, злегка торкаючись моїх плечей.

— Це ти так хочеш мене підкупити?

— Ні! Ти що! Просто ти одна із кращих! Ти пройшла Показ і тебе обрав меч. Так, не з першої спроби, але обрав все-таки! Іншим, до речі, з трьох спроб не вдалося. Потім ти перемогла у Конкурсі, відкривши свою силу, яку доповнив меч. Залишилась лише Посвята і все — привітайся зі своїм новим життям!

— Яке нове життя? Я що переможу у номінації Міс Всесвіт чи що?

— Ні — ти набагато краща, ти, ваша величність, — Аліса, Страж Вічності.

Аквар показово вклоняється мені, ніби самій цариці. Не була б я такою наївною, то може б і повелась на його красиві залицяння, але... Але зачекайте.

— Який ще Страж?! Якої Вічності?! І я ніяка не Аліса! Залиш ці свої фантазії іншим, — відмовляюся вірити йому, усім видом і позою показуючи це.

— Вже кілька разів було доведено, що кращі Стражі потрапляють сюди випадково. Істиного Стража, за іменем найпершого, по традиції іменують Алісою. Тому я переконаний у своїх правоті. Ти бачиш те, що інші не бачать і здатна на те, що другим зась, — ласково шепоче його тихий голос біля мого вуха.

— І що ж такого я побачила? Твої очі, в яких пускає бризги океан від злості?

— Насправді, в моїх очах дійсно вода.

Якщо це парні галюцинації, то хотіла б я дізнатись, як їх позбутися. Ще й чується щось таке вкрай дивне...

— Не лякайся так. Я також Страж. Я схожий з тобою. Кожен Страж бачить наскрізь собі подібного. Ти побачила в мені водну стихію, бо я Водний Страж…

Хвилина розумового паралічу коштувала мені його різкого відсторонення.

— Я маю зараз ще справи. До тебе скоро завітають, — зачиняючи за собою двері, Аквар залишив мене наодинці з моєю шизофренією.