3 години до...

— Ходімо вже, бо запізнимось. Тобі неможна пропустити свій поєдинок, — сказав він швидко, навіть трохи нерозбірливо, і потягнув мене за собою по коридорному лабіринту.

Цього разу чарівник завів вже на справжню сцену.

— Аліса номер один і Аліса номер одинадцять — починаємо спектакль! — проконстатував знов чийсь голос, але за світлом прожекторів нічого не було видно.

— А що за спектакль, не могли б ви мені пояснити? — звертаюсь я до свого путівника, котрий тільки-що стояв в мене за спиною.

Але — в цьому домі ніхто ж ніколи нічого не пояснює. Мій чорнявий водяник кудись встиг зникнути, а на його місці я знову бачу вже знайомий меч. Його мабуть і треба взяти.

Цього разу меч вже не бахкає мене струмом, тому мені навіть приємно до нього торкатись... 

Знайомі відчуття! Знов мені встигли моментально прикріпити ангельські сині крильця! Хто і як це робить — поясніть!

Навіть не дивуюсь вже,  що підіймаюсь не за своєю примхою над підлогою, набираючи висоту. Все-таки, добре, що дах цього, так званого, палацу дуже високий. Навіть приємно літати.

... Але неприємно бачити перед собою розлючену дівку, з рота якої вже мало не котиться спінена слина... Це ж та сама, що кричала, щоб ніхто не вставав на її шляху! І тут я. От і приїхали на кінцеву зупинку...

Та найцікавішим було все ж те, що її також тримали у повітрі білосніжні крила, а в руках сяяв метал меча... Можливо той безсоромний з туманом був правий, говорячи, що треба встигнути насолодитися життям, бо ця злюка зараз хоче мене... вбити.

Клянусь моїм улюбленим сетом Філадельфія, але я не розумію, що відбувається зараз! Ось вже кілька хвилин меч в моїх руках захищає мене! Я навіть нічого не роблю, а тільки встигаю рухатись за велінями цього диво-меча! Без жодного тренування я змагаюся зі скаженою дівкою, не даючи її мечу напасти на мене!..

Жменю васабі мені в стравохід! Я вже годину, здається з нею тут металом стукаюсь! Ба більше того, щось в мені починає пробуджуватись, ніби вся моя роздратуванність життям, роботою, гнів та образи на сестру, Акулу Петрівну, Максима з його єдиним побаченням та всіх колишних — зараз вил'ється на цю пантеру.

Ти щойно не розірвала мою синю сукню зі шлейфом, якої я б ніколи не придбала сама через свою практичність? На тобі, крилата амфібія! Ти це мало не зачепила мої кучері, які я б сама не накрутили сьогодні, бо ніколи не маю часу на себе? Ось тобі, химера людиноподібна! Ти хочеш зіпсувати мій макіяж, який, відмінно від моїх нервів, ще тримається? Я тобі й за це додам, диявол білокрилий!

Сама не розумію як, але в парі з мечем я відбиваю кожну атаку і навіть — заганяю у кут свою суперницю. Її запал ніби зникає на очах. Це що, запах страху?..

Я зупиняюсь тільки тоді, коли ліве крило моєї конкурентки проштрикує мій войовничий друг з металу — і вона знижує висоту, опускаючись додолу.

Чую шквал овацій з боку прожекторів. Невже там дійсно є глядачі? Але ж роздивитись не можу, бо мружусь на світло і закриваю очі рукою.

— Перемогла Аліса номер одинадцять! Можете спускатись! — здається це до мене звертається голос знизу.