5 годин до...

Я так захопилася своїм відображенням у камері телефону, що не маю змогу зупинитися! Яка ж я королева — просто мрія! От опублікую своє фото в інстаграммі і мій колишній чоловік пожалкує про розлучення, а Максим розплющить очі і подумає, що не можна втрачати шанс з'єднати долі з такою німфою!

Декілька красунь, в ідентичних сукнях, але інших кольорів, також фотографували себе та одна одну в іншому кінці кімнати, аж поки двері раптово не відчинились і один з клонів Санта Клауса своїм басом не закричав:

— Пройдіть до куліс сцени і приготуйтесь до початку Показу!

От і починається найцікавіше. Отже, це не просто чиясь щедрість і за образ траба платити. От тільки чим? Що за Показ? Я в ролі аніматора не збираюсь перед кимось витанцьовувати! Та й не маю зайвої години на всілякі дійства... 

Думки трощили мій душевний спокій, поки слідкувала по п'ятам за червоною шубою. Цікаво, а інші персонажі будуть, чи нікого, крім сотні Клаусів і Сніжинок я не побачу?

А ні, помилка, адже потрапивши за куліси, з'ясувалося, що я також одна з клонів гарненьких дівчат у схожих сукнях. Я нарахувала нас таких одинадцять, з кучерями у зачісках, розмальованих, зі шлейфами різних кольорів. А потім до нас забігла ще одна копія Санти і кожній було вручено по металевій медалі з номером. Моїм було "одинадцять". І що це значить?!?

— Аліса номер один! — донеслось з-за гігантських штор з так званої сцени і одна з дівчат покинула нашу компанію.

Отже, це дійсно справжнє шоу... Але до спектакля ніхто не готував! Співати я не вмію, фокусів не знаю і на конкурс Міс Року також не записувалась! Треба щось з цим робити. І швидше!

— Вибачте, я не одразу сказала, але сталася помилка — я не погоджувалась брати участь у всьому цьому! Мені треба отримати назад мої речі і вийти звідси!

Та моє звернення до червонощокого Клауса звичайно не викликало в нього співчуття. Більш того — він стояв непорушно і дивився в одну точку, наче воскова статуя. Ну точно тут всюди кишить цими роботами!

Кинулась позаду нього до дверей, але вони були вже зачинені. Що за пастка? Невже вихід звідси лиш через сцену?

Увагу привернуло друге гучне закликання:

— Аліса номер два! Просимо на сцену!

Із сцени спустилась перша дівчина у білій сукні і кинула погляд на інших:

— Бережіться, дівчатка! Кожна, хто стане на моєму шляху — поплатиться за це!

Оце так мотивація швидше забиратись звідси — у красунь з'явивився звірячий оскал! Я вже навіть згодна витримати гнів Акули Петрівни, але не перешкоджати нікому з цих хижачок…

— Аліса номер п'ять! — лунало чергове запрошення.

Мабуть організаторам не вистачило фантазії, якщо всих ймунують Алісами. Невже і мене так назвуть?!?

До речі, Аліса номер два і три не повернулися зі сцени…

Коли ж на сцену запросили Алісу під номером десять, я зрозуміла, що маю бути наступною. Треба хоч подумки приготуватись до дефіле по сцені чи що!..

— Аліса номер одинадцять! — чую скоро.

Підіймаюсь по вузеньким сходам... і потрапляю в справжню металеву клітку! Ще й очі засліпило світло прожекторів! От і потанцюємо танець диких каченят...

І що я маю робити на п'єдесталі два на два метри? Якась дуже не зручна сцена.

— Візьміть меч! — приходить чийсь голос на домопогу.

І дійсно по правий бік від себе бачу довгий залізний меч ніби змальований з фантастичних фільмів. Підношу свою руку до нього, щоб вхопити і... Ой, ай!

— Він же током б'ється!

— Алісо номер одинадцять, візьміть в руки меча!

Це що, якесь шоу самогубців? Ще й змушують. Часом не через цей розряд струму не повернулось рівно половини дівчат? Треба поскаржитись в суд... Але вдруге ризикую, зажмурюючи очі. І...спроба увінчалась успіхом!?! Ти диви — він у моїх руках! Ну добре, поки що звертатись до суду не буду.

Міцно стискаю рукоять, піднявши вгору залізне лезо, ніби справжня амазонка. От і маю мажливість показати свої артистичні здібності!

Несподівано, меч самостійно почав крутитися, немов дзига, і робити всіляки викрутася! Він що на пульті управління ніби дитячі літачки чи машинки? Ще й не можу відчепити від нього свою долоньку! Хто це його клеєм обмастив?!

Кілька секунд фехтування неслухняним мечем закінчились тим, що зненацька я відчула на своїх лопатках якісь дивні дотики. Обернувшись, бачу — хтось причепив до моєї спину крила! Ніби просто встромили два великих ангельських крила у весь мій зріст! Тільки вони чомусь синього кольору... Та все б нічого, якби я не перестала відчувати підлоги під ногами... Що ще за акробатичні номери?

— Я не хочу літа...

Та не встигаю сказати, бо мій меч в моїй руці сказився і з гучним лязготінням прорубав верхівку клітки, випускаючи, в прямому сенсі, окрилену мене точно до неба! Тільки б дах будинку не проломив так само, бо ще дійсно полечу я в космос зустрічати там новий рік...

Опинившись поза кліткою, мої крильця ожили і почали... пурхати, ніби я стала птицею! Дивлюсь з подивом на свій персональний механізм біля власного носа і вже згодна залишитись тут ще трохи. Отака от принцесса Лебідь власною персоною! Не вистачає тільки зірки на лобі. Але, мабуть, даремно я про зірки згадала, бо саме їх зараз бачу під дахом будівлі...

Пролітаю повз маленькі зірочки, розміром у сантиметрів десять, що світяться неонами. Це вони не на ниточках висять, а просто літають у повітрі, поступово обертаючись? Вщіпніть чи вкусіть мене хто-небудь! Може я заснула в тому автобусі і все це мені наснилося? Ну такого не буває в світі! Якщо, звичайно, це не якісь 3Д іллюзії. От яка вона — новорічна несподіванка сучасності!

Невчасні думки трохи відволікли від дійства навколо мене, бо зірки вже згуртувались на моїй голові, зоображаючи щось на кшталт корони...

Але ще мить — і зорі знов далеко, крила більше не хочуть працювати, і лиш я, з мечем в руках, криком кричу і лечу додолу!

— До-по-моо-жі-і-і-іть!..