8 годин до...

Хлопчики років десяти гучно сперичались на весь автобус, хто крутіший: Халк чи "Зимовий солдат", виклакаючи незадовільну реакцію інших пассажирів. Включаючи мою. Мені б їх проблеми! В голові одні питання, на кшталт, як відсрочити платіжку за аренду квартири, чому Максим не кличе на побачення... Ще ж треба не забути купити горошок!.. Торт, мандарини, три пляшки проссеко і...

Та най його! Даринка також могла б купити все це, але вона зайнята зі своїм хлопцем важливішими справами. Бачте, яка пані! А я оце маю змореною після роботи пхатися у супермаркет і ще й не забути нічого! Ех, хоч би раніше відпустили сьогодні — працювати не хочеться абсолютно, бо ж до Нового року залишилось 8 годин…

Святкові вогні міста відбивались у склі вікна. Так гарно довкола! Всюди ялинки, новорічні гірлянди, метушня. А мені ще з одного кінця міста повертатися в інший...

— На Криворізькій виходять? — ледь долітає питання водія до моїх вух.

— Задні двері, будь ласка! — вигукую, закидуючи габаритний робочий рюкзак на свої тендітні плечі, і перевіряю в телефоні адресу доставки — потрібен будинок номер 33. 

Морозне повітря і сутінки незнайомого приватного сектора додали суму. Добре, хоч не в пригородні села довелось їхати... А ось і Криворізька 35-ть, отже 33-й номер має бути наступним.

От невезіння — номер на наступному будинку відсутній, як і ворота. І взагалі, на відмінну від будинків поряд — цей кам'яний триповерховий велетень, зі світлом в кожному вікні, був наче винятком з правил. Якось підозріло. Але це якщо вірити інтуіції...

Обережно прямую повз замерші квіткові алеї, у відчиненні настіж парадні двері і заходжу... до пожнього коридора, де на стелі самотньо хитається лампочка. Інтуіція і далі кричить про обережність та можливість пригод, які я не полюбляю до речі. Одного разу я так ледь не потрапила на обід собаці. Згадувати у старості матиму що...

Стукаю в двері, через які чути гамір, але мені не відчиняють. Набравшись нахабності, з розмаху відчиняю їх самотужки і опиняюся... наче на шкільній "ялинці" — лише хороводів не вистачає. Всюди новорічні прикраси, десяток ялинок у вазонах, гігантські статуетки різноманітних янголів по периметру… І десяток чоловіків у костюмах Санта Клаусів та дівчата у білих сукнях з візерунками сніжинок заклопотано бігають туди-сюди. То це нора аніматорів зсередини?..

Одна єдина дівчина врівноваженно та спокійно стоїть за столиком рецепції.

— Служба доставки! Хто замовляв суші?

Мовчання у відповідь насторожило. Вона що, порцелянова лялька чи робот? Вткнулася носом в якісь папери і навіть голови не поверне в мій бік. Чи я до стінки говорю?

— Суші замовляли? — пробую ще раз.

Виймаючи замовлення з рюкзака, розімую, що треба звернутись до когось іншого.

— Може це ваше замовлення? — зупиняю першого ліпшого Санту, який лиш викотив свої беньки на лоба, а через два кроки знов впустив їх собі під ноги і, доповнюючи паперову гору на рецепції своїми листками формату А4, побіг туди, звідки й прийшов.

Здається, з таким рухом, як тут, замовлення ніхто не оплатить. Хоч бери та забирай його собі, раз тут нікому воно не потрібне.

— Кому віддати суші? Вам? — зупиняю наступну Сніжинку, яка повторює с точністю ті ж дії, що й її попередник.

— Аліса? — неочікуванно спиталась ця маленька чорнявка, виїдаючи мої очі до мізків.

— Замовлення за адресою. Може й Аліса замовляла — я не знаю!

— Аліса? — перепетує вона, ніби нічого більше не вміє говорити.

— Аліса, Аліса, — погоджуюсь я, аби вже комусь віддати ці суші і покинуте цей дім.

— Аліса! — раптово кричить дівчина велетню у червоній шубі, що сидить на дивані напроти.

— Аліса! — вигує він і підскочує на ноги, ніби когось виглядаючи з дверей праворуч.

Сподіваюсь, зараз ця Аліса з'явиться і мені можна повертатись назад до ресторану отримувати наступне замовлення... 

За мить звідти дійсно вийшли, але, судячи з атлетичного чоловічого тіла та легкої неголенності на підборідді, — це була не Аліса. Синій офісний костюм дає надію, що нарешті маю справу з адекватною людиною.

— Ходімо зі мною, — повідомляє мені низький чоловічий голос, але мої ноги чомусь не слухаються...

Його очі, наче капкан, примусили замилуватись їх темно-синіми водами. Я таких ще ніколи раніше не бачила, бо в його очах, ніби в реальному водоймищі, колихалась рідина... Оце чудасія...

— Ходімо, Аліса, — запрошує володар моря вдруге.

— Т-так... йду, — отямившись хватаю рюкзак та пакунок із замовленням і прямую за ним в напівосвітленний коридор. 

Ой, і куди це я згодилась піти? Як заведуть зараз ті приворотні зіниці! Чує серце, що халепа близько. Не кожен раз, щоб віддати суші, доводеться блукати лабіринтами в незнайомому домі з купою новорічних аніматорів! Тільки б ніяка новорічна несподіванка не чекала підступно ось за цими дверима!..