63 дні

Крок у темряву

Автор:Дощ тарабанив по скляному даху оранжереї, перетворюючи колись затишний маєток на гучний барабан. Ти сиділа на широкому підвіконні у вітальні, загорнувшись у кашеміровий плед, і читала при тьмяному світлі торшера. Батьки поїхали на благодійну вечерю, відпустивши прислугу, і ти насолоджувалася рідкісною самотністю.
​
Перший удар серця пропустив такт, коли спрацювала сигналізація. Червоний вогник на панелі блимнув і згас. Ти списала це на грозу, поки не почула хрускіт скла десь на першому поверсі, у крилі батькового кабінету.
​
Серце підскочило до горла. Ти безшумно спустила ноги з підвіконня, намагаючись не дихати. У домі хтось був. Не грім, не вітер — важкі, обережні кроки. Інстинкт велів бігти до чорного ходу, але цікавість і безглузде почуття відповідальності за батьків сейф перемогли. Ти обережно рушила в темряву коридору.
​
Ти побачила їх крізь щілину нещільно причинених дверей бібліотеки. Троє в чорних балаклавах. Один світив ліхтариком на стелажі, другий спритно зламував батьків стіл. Біля вікна стояв третій — широкоплечий, нерухомий. Він не брав участі в пограбуванні, він просто дивився на вулицю, ніби чекав на когось.
​
Ти подалася назад, але зрадлива мостина скрипнула. Третій повернув голову. Ліхтар у руках його спільника кинувся в отвір, засліпивши тебе на мить. Ти заплющилася від яскравого світла, а коли розплющила очі — він уже стояв за два кроки.
​
Ти не розгледіла його обличчя — лише силует, що затулив світло. Але хвиля тваринного жаху, яка йшла від нього, була густою, мов вода. Він не рухався, просто дивився на тебе згори вниз, і в цьому мовчанні було більше загрози, ніж у крику.
​
Свідок, — глухо кинув хтось ззаду.
​
Ти навіть не встигла повернутися. Хлопок пострілу злився з гуркотом грому. Гострий біль обпік груди, і світ перекинувся.

Останнє, що ти запам'ятала — це навіть не біль. А широку долоню того, хто стояв перед тобою. Долоня сіпнулася в твій бік, ніби він хотів спіймати, підтримати... І завмерла в повітрі, так і не торкнувшись. Пальці стиснулися в кулак, розтиснулися, і на підлогу полетіла крихітна підвіска у вигляді янгола — схоже, він зірвав її з твоєї шиї.
​

Темрява
​
Тиша тут була не порожньою, а живою. Вона огортала, як тепла вода, і в ній розчинялися всі звуки світу. Ти розплющила очі й побачила молочно-біле світло, що не мало джерела. Ти стояла — або тобі здавалося, що стояла — посеред нескінченного простору без стін і горизонту.
​
Болю не було. Страху теж. Тільки дивне відчуття невагомості та легка нудота від відсутності тіла.
​
За твоєю спиною пролунав м'який голос:


​Рафаель:Ось так завжди: приходять раніше часу і губляться.


​Автор:Ти обернулася й побачила перед собою літнього чоловіка в недолугому, трохи старомодному костюмі. Сиве волосся було зачесане назад, а з нагрудної кишені стирчало перо — звичайне гусяче, але воно світилося по краях. У нього були очі людини, яка бачила все і вже нічому не дивувалася. Єдине, що відрізняло його від звичайних людей — крила за його спиною.


​Емілі:Я... я померла?


​Рафаель:Не зовсім. Це, знаєте, транзитний зал. Можна назвати це Небесним Вокзалом, але звучить надто бюрократично. Ти в комі, дівчинко. Десь між «там» і «тут». Лікарі переливають кров, батьки божеволіють, а ти поки тут. У нас із тобою є близько п'яти хвилин земного часу, тож слухай уважно.


​Автор:Він витягнув із повітря теку — найзвичайнішу, канцелярську — і розкрив її.


​Рафаель:Дев'ятнадцять років. Студентка, волонтерка у притулку для тварин, двічі здавала кров для незнайомих людей, тричі поступалася місцем у метро й жодного разу не образила молодшого брата всерйоз. У твоєму файлі позначка: «Душа підвищеної світності». Рідкісний екземпляр.

Автор:Ти слухала, мов зачарована. Страх і шок від того, що сталося, ніби притупилися цим дивним місцем. Але слова «кома» і «батьки» змусили серце стиснутися.

​Емілі: Я можу повернутися?

​Рафаель:Можеш. Але вхід у тіло зачинений. Вибач за метафору, але ти як квартира з боргами по іпотеці. Потрібен внесок. Особливе завдання.

​Автор:Чоловік захлопнув теку і став серйозним.

​Рафаель:Ти прожила «правильне» життя, Емілі. А ми, зізнатися, втомилися втрачати хороші душі через чужі помилки. Тобі дається шанс. Ти станеш янголом-охоронцем для однієї людини.

​Емілі:Я? Але як?

​Рафаель:Тимчасово. Випробувальний термін — у тебе буде рівно шістдесят три дні. Якщо ти зумієш зберегти життя своєму підопічному — вийдеш із коми, твоє тіло зцілиться, і ти повернешся до свого колишнього життя, ніби нічого й не було. Якщо він помре — помреш і ти. Остаточно.

​Автор:Ти ковтнула слину. Страх повертався — уже не тваринний, як там, у темному коридорі, а холодний і розважливий.

​Емілі:А якщо я відмовлюся?

​Рафаель:Тоді просто зараз я проведу тебе далі, у справжнє Світло, і там тобі буде добре й спокійно. Але для рідних ти помреш сьогодні вночі на операційному столі.

​Автор:Зависла пауза. Ти подумала про мамині парфуми із запахом півоній, про те, як батько смішно морщиться, коли п'є чай без цукру, про молодшого брата, який обіцяв вступити до твого ж університету. Ти не могла їх покинути.

​Емілі:Хто ця людина?

​Автор:Провідник похитав головою, і в його очах майнуло щось схоже на співчуття.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше