Push It (замість прологу)

27го Квітня 1989,
Маямі - Флорида

Я без тями ніжився у своєму скуйовдженому ліжечку, споглядаючи примари обманутої препаратами свідомості, допоки не заволав цей бісів телефон! Щоб йому трясця! Яким чином цей звук здатен мене мучити навіть тут, через дві товстезні стіни, обшиті звукоізоляцією? Невже я дарма заплатив тим руснявим нездарам? Подивіться ж но! Я навіть не прибрав увесь той мотлох, що залишився від ремонту!

Хіба мої справи можуть бути ще гіршими...

Неохоче я відлипнув від простирадл, а як встав, то ледь не ліг знову. Від цих таблетосів перед очима я не розрізняв навіть власних рук і тільки цей клятий гудок бив по вухах, немов черпак по каструлі. А моя голова – в каструлі. В масці. Звісно ж! Я забув її з себе зняти. Я забув, що вже тиждень її не знімаю.

Щоб мені! Чому ця какафонія досі грає? Мене зараз катують? Хтось отримує від цього шалену насолоду?

Пообіцявши собі, що хто б це не був, я його вб’ю; доклавши усіх сил, я відтиснувся від ліжка вдруге. На цей раз кров вже не так бурлила в мізках, а тому я втримався у вертикальному положенні. За таке міг себе похвалити, але ще одна порція таблеток точно звела б мене в могилу…

Клятий гудок!

Розгніваний, я увірвався у передпокій, зі злості копнув чиєсь зв’язане тіло по дорозі і з усієї сили вчепився рукою у слухавку. Довбана пластмаса навіть не скрипнула! Я рвонув слухавку до вуха. Ненадовго створилася тиша…

- У вас одне нове повідомлення!

*БІП*

- Щоб вас! Здохніть, виродки! Я вас усіх уб’ю!

Попри мої загрозливі виголоси, завчасно записаний голос продовжив неупинно базікати:

- Привітик, дружанько! Це Кетті.

- Йди нахуй!

- Коротше врубайся, у мене тут сталася ситуйовіна одна…

- Нахуй!

-  Я тут стою перед клубом. Зовсім одненька… Фейси не пускають в середину через мою волохату… Ха! Я чула, ти любиш собак, тому чи не міг би ти під’їхати, забрати її на деякий час, га? За мною не заржавіє, сам знаєш… Чекаю тебе на 24-й вулиці, дім 212. Це саме Північний Схід вулиці – ти мене не пропустиш!

*КЛАЦ*

Повідомлення нарешті завершилося, але мій гнів нікуди не подівся. Я і не думав ніколи, що хтось або щось може так сильно мене розлютити. Можливо то від таблеток, жменю яких я схавав чортзна коли? Вірогідно що саме через них. Я ж зазвичай спокійний чувак…

Не відпускаючи слухавку, я обережно наклацав цифри телефону, з якого отримав це повідомлення. Зараз буде тобі, Кетті…

Диво, але в цей раз слухавку з того боку хтось спромігся підняти. Чим же заслужив я на таку милість?

- Слухайте-но, - почав я, - Передбачаю, ви будете сміятися з того що я скажу…

У відповідь мені навіть вітер не подув.

- Гаразд. З мене досить. Не в плані що ми завершуємо нашу продуктивну співпрацю чи щось таке. Ні. Я вирішив, що усіх вас переб’ю. Просто зараз так подумав, і от тепер не можу зректися цієї думки, настільки вона приваблива, вилупки! Гадали, зможете тримати мене на повідцю, як тварину? Та я маніяк! Ви сука створили свій найстрашніший кошмар! Вбивці не патріоти. Вони ніхто! Вони гірші за звірів! Їх ніщо не втримає. Мене бляха ніщо не втримає від того, щоб просвердлити вам усім скроні і випити мізки через соломинку! Але усе це при зустрічі. Зустрінемося на тому боці. Вилупки!

І я вгамселив слухавкою по телефону. На цей раз пластик не витримав; усе розлетілося на мілкі друзки. Я поранив руку. Від болю мари свідомості трохи притупилися. Усі обриси поряд, ніби набули знайомої чіткості.

В першу чергу я оглянув себе. З долоні трохи юшила кров, та і до цього я був не те, щоб не заплямований кров’ю. Штани, взуття навіть мій улюблений бомпер – все в хаотичних червоних бризках. Усе навколо ніби після кривавого дощу: стіни, підлога, нерозпаковані меблі у плівці, і дзеркало, в якому я бачив своє глузливе відображення. Зелену, бридку маску коника-стрибунця, усю у засохлій крові. Вони точно знущалися з мене. Ще задовго до цього.

- Чортова комаха! Вони вважали мене комахою! Вони думали я погоджуся бути комахою! Я ідіот дав на це згоду!

В момент раптової тиші, я почув тихе скиглення. Таке приглушене, ніби комусь затнули рот тканиною. Цілком можливо я сам і затнув.

Я пішов на звук. Він був десь зовсім поряд. Ненароком перечепився за свій японський розписний килим і вступив в криваве вирво з бридкими шматочками мізків. Ціла калюжа розтіклася коло того трупу. Я тільки-но копнув його в голову і з діри у скроні, разом з кров’ю - усе розтіклося ще далі.

У гніві можна наробити багато чого, за що потім можна пожалкувати. Я от цього місяця розпочав ремонт, на перші гроші зі «справи». Вирішив зробити зі свого житла куточок Азії, що давно хотів. Японія, Китай, Корея – усе одне лайно, що до чортиків мені подобається!

Тепер я перетворив свою квартиру у лігво м’ясника. Озираючись я то тут, то там, пригадував свої плани, як би хотів усе тут розпланувати. Наприклад там, я хотів власноруч зібрати собі стенд з касетами з аніме чи якогось їхнього телебачення під запис – а он в тому куті, хотів розмістити свою колекцію манґи, якої шкода була не так багато. Щиро жаль, що я навіть не почав приводити усе до ладу. Тепер викладений паркет з червоного дерева точно роздується і буде схожий на незрозуміло що, а про інше й говорити марно. Та чхати на це. Зараз перейматися за таке буде не розумно.

За це ще раз вдарив ногою мертв’яка по голові. Плювати, що на ньому була футболка з прапором Америки на спині, чи щось типу того. Можливо, мені б мало бути прикро за те, що я вбив його, або ж якесь інше почуття в середині мене малося зіграти і не допустити це. Ні цього не сталося. Цей тюхтій здох, тому що натрапив на мене. Ось і все. Я, бачте, нерозбірливий. Вбивство дорівнює смерті. Проста математика. Та й кому він тепер нажаліється? Мертві не говорять.

Витерши кров з кед об патріотичну футболку, я продовжив шукати джерело вабливого мугикання що за цей час не здвинулося ні на дюйм. Десь тут ж є? В цій квартирі; в тій або в іншій кімнаті. Головне – ти десь тут. Ти потрібен мені зараз! Я хочу заспокоїтися, коли усе суще мене дратує!