Розділ 2. Втрачений посох.

Пустеля. Пісок, який простягався на сотні тисяч кілометрів. Довкола ні травинки, ні озерця. Пекуче сонце сліпило очі і боляче жарило в голову, йти було надзвичайно важко. Тільки де-не-де проповзав скорпіон або пробігала якась самотня ящірка. Кожен намагався покинути це  місце, допоки воно не стало для нього гробницею. Тільки одна-єдина людина все йшла вперед. Міранда знала: якщо вона зупиниться хоча б на хвилю, то все буде втрачено; в такому випадку Підлодухий наздожене її, а тоді… Навіть страшно уявити, що тоді.

 Чорний плащ з великим капюшоном, який вкривав голову чаклунки, був безжально порваний вітром і виглядав просто жахливо; сукня, потріпана зі всіх боків, заважала іти. Жінка з всієї сили притискала до грудей річ, яка була загорнута в шовкову тканину малинового кольору, і боязко повертала голову назад, перевіряючи, чи не видно на горизонті її ворога. Янтарні очі оглядались довкола, а руки все сильніше стискали згорток. Вона не має права його віддати. Не має права. Не може так просто здатись. Ні, ніколи! Міранда буде боротись до останнього. Заради свого коханого, котрий помер від рук цього виродка, заради їхньої маленької донечки, заради сім’ї, заради всієї Цвітландії.

Розпочиналась буря. Пісок безжально різав очі, та про біль не можна було і думати. Потрібно було йти. І тільки вперед. Та раптом шквал вітру підняв плащ жінки і зірвав з неї капюшон, а по всій пустелі роздався жахливий, лякаючий регіт. Чаклунка роззирнулась і ще сильніше притисла до грудей таку дорогу їй річ. Це сталось – він знайшов її, наздогнав. Вітер вщух так само раптово, як і почався. Коли пісок влігся, перед Дівою Цвітландії постав…

      -- Підлодухий … -- прошептала вона, навіть не намагаючись приховати злобу в голосі.

-- Мірандо! Як давно ми не бачились. Скучила?

-- Забирайся, Підлодухий!

-- Грубо. Дуже грубо. Я всього лише прийшов дещо забрати. Ти ж знаєш, що це? Віддай мені посох, Мірандо, віддай, -- голос темного мага пробирав до кісток, всиляючи в душу панічний страх. Він простягнув руку до чарівниці, ніби просячи її повернути ту річ, про яку тільки-но згадував.

-- Навіть не думай налякати мене. Чуєш, Підлодухий? Ти ніколи його не отримаєш. Чуєш?! Ніколи! – жінка починала переходити на крик. – Я кістками ляжу, але Посох Світла ти не отримаєш! Даю слово Діви Цвітландії!

-- Даремно ти так, моя люба. Мені ж тепер доведеться тебе вбити, -- Підлодухий скривився в злорадній усмішці. – Ну що ж, ти сама обрала свій шлях.

     Останні слова мага прозвучали занадто радісно. Це вселяло в людину ще більший жах. Міранда розуміла, що сил боротись з таки сильним чаклуном у неї не залишилось. Дорога виснажила жінку, їй не протистояти темній магії. Та все ж, дещо Діва могла зробити… Чарівниця розгорнула тканину  і взяла в руки посох, верхівку якого прикрашало п’ять зірок. Світила були прикріплені до невеликої кришталевої кулі, яка світилась місячним сяйвом. Міранда востаннє тримала у руках Посох Світла. Діва Цвітландії підняла його вгору і, одночасно з смертельним закляттям Підлодухого, викликала чари посоха:

           --   Сили Землі, Повітря і Води,

     Прошу, врятуйте від біди!

     Вогонь і Блискавка, часу не гайте!

     Стихії по світу розмітайте!..

Злий маг тим часом промовляв слова, які повинні були вбити Міранду:

    --    Земля здригнеться і в цей час

           Темрява укриє нас!

           Сило зла, я повелитель твій!

           Наказую:  Міранду вбий!

Два найсильніших мага зійшлись у смертельному бою. Дві сили протистояли одна одній. Підлодухий підняв угору руки, регочучи що є сили, і все довкола окутала непроглядна темрява, яка готова була накинутись і на Міранду, але Діва протистояла їй. Чарівниця піднесла посох над головою і зірки засяяли на ньому різнокольоровими вогнями. З Посоха Світла струменіла небачена сила, яка переливалась у бар’єр, що захищав Діву Цвітландії від пітьми.  Але хтось повинен був програти у цій дуелі.

Чарівниця відчула, що сили Посоха Світла вичерпуються. Потрібно було закінчувати бій.

       --   Цвітландія – великий край,

             Могутню силу ти сховай!

             Себе у жертву я приношу.

             Врятуй цей світ, магіє, прошу!

Посох спалахнув сріблястим сяйвом, а темні сили нанесли останній удар. Зірки розділились і вмить розлетілись у різні сторони – Посоха Світла більше не існувало. Деякий час не можна було нічого побачити: темрява охопила простір. І тільки через пару хвилин все вляглось.

Чорний пісок виблискував срібним сяйвом. Запалала мертва тиша. На небі не залишилось ні хмаринки, але сонця не було видно – воно просто зникло. Міранда безсило повалилась на землю. Жінка помирала. У руках вона все ще стискала Посох Світла, точніше, те, що від нього залишилось. Очі Діви Цвітландії поглянули на чорну мантію Підлодухого, яка обгорнула бездиханне тіло мага, але її думки зараз були далеко звідси. «Прощавай, донечко, -- прошепотіла Міранда. – Пробач мене…»