У Маші Левченко був один принцип: якщо день починається погано, він обов'язково продовжиться ще гірше. І цей принцип, потрібно сказати, ще жодного разу її не підвів.
Сьогодні день почався о 7:42, коли вона розплющила одне око, подивилася на годинник і дуже тихо, по-дорослому сказала:
— Ні.
Годинник не відповів. Годинники взагалі нечемні: вони просто показують, що ти не встигнеш доїхати на співбесіду мрії, як мінімум на сорок хвилин.
Співбесіда була о дев'ятій. У «Мегаполіс-Груп», найвідомішому інвестиційному холдингу міста, де, казали, навіть кактуси на підвіконнях ходять у краватках. Маша готувалася тиждень: вивчила сайт, прорепетирувала усмішку перед дзеркалом, підготувала розумну відповідь на питання "Ваша найбільша слабкість?". Відповідь була чесна: "Усе".
Вона вилетіла з ліжка так, ніби її катапультували. Далі було те, що в кіно показують під швидку музику: чайник, який вона забула ввімкнути; колготки зі стрілкою, яку довелося зупиняти прозорим лаком для нігтів; волосся, що вирішило жити власним життям і торчало на потилиці рівно так, як воно хотіло.
— Спокійно, Маріє Андріївно, — сказала вона своєму відображенню. — Ти доросла жінка двадцяти п'яти років. Ти вмієш тримати себе в руках.
Відображення подивилося на неї з виразом, який можна було прочитати як "ну-ну".
У підземному переході все й почалося по-справжньому.
Ремінець на сумці, яку Маша носила ще з університету і ніжно називала "моя мала скарбничка проблем", витримав рівно три сходинки. Потім він здався з тихим, ображеним тріском. Сумка впала. З неї вирвалося на свободу все: блокнот, вологі серветки, три шоколадки, зарядка, незрозуміла квитанція за 2019 рік, ключ від велосипеда, якого в Маші не було вже років чотири і ще багато чого. Ключ вона з якихось причин вважала талісманом.
— Дівчино, у вас шоколадка! — гукнув якийсь дідусь.
— Беріть! — крикнула вона, збираючи решту з підлоги. — Це вам за небайдужість!
Під ногами хруснуло. Підбор лівого черевика, який тримався на чесному слові ще з минулої весни, поставив крапку у своїй кар'єрі. Маша подивилася вниз. Підбор подивився на неї з-під лавки.
"Ну звісно, — подумала вона. — Так і мало бути. Всесвіт не просто проти мене, він, схоже, веде мій особистий щоденник і пише туди фанфіки".
Вона зняла другий туфель, щоб хоч якось зрівняти справедливість, і з нерівною ходою, схожою на танець підстреленого пінгвіна, подибала до виходу. Але було зарано здаватися. До співбесіди залишалося двадцять хвилин, а через дорогу, наче рятівний маяк, світилася кав'ярня.
"Каву. Мені треба каву. Я ж не людина без кави, я просто нервова істота в пальті".
— Один карамельний раф, великий, — видихнула вона баристі. — З сиропом. З подвійним. З усім, що в вас є.
— З вас сімдесят вісім гривень.
— А це моя вся втіха на сьогодні, — доповіла Маша, розплачуючись, і, схопивши стаканчик обома руками, наче немовля, вийшла на вулицю.
Місто гуло, як потривожений вулик. Біля бізнес-центру "Мегаполіс" уже стояла юрба людей у костюмах, і всі виглядали так, ніби народилися саме з цією виразною ціною на обличчі. Маша дивилася на них із захопленням і трохи з жахом.
"Дихай. Просто пройди повз. Ти вмієш ходити. Ти робила це двадцять п'ять років. Багато разів успішно".
Вона зробила крок. Потім ще один, на одному підборі, що надавало їй вигляду, наче вона йде по палубі шхуни в шторм. Побачила вільний прохід між двома чоловіками. Кинулася туди.
І тут історія могла піти двома шляхами. Перший: Маша проходить нормально, і жодна книжка про це не пишеться. Другий: нога підгинається, рука з кавою злітає вгору, і весь її карамельний раф, великий, з подвійним сиропом, ляскає на білосніжну сорочку чоловіка, який саме виходив із чорного авто.
Обрано було, як ви вже здогадалися, другий шлях.
Навколо стало дуже тихо. Навіть голуби перестали гулити.
Маша повільно підвела очі. Перед нею стояв чоловік років тридцяти, високий, у бездоганному темно-синьому костюмі-трійці, з годинником, який, імовірно, коштував як квартира в її рідному місті. Темне волосся лежало так рівно, ніби його стригли лінійкою. Обличчя було з тих, що показують на обкладинках журналів із підписом "Бізнесмен року", і при цьому виглядало так, ніби його власник ніколи в житті не посміхався. Може, просто не було приводу.
Кава на його сорочці повільно розповзалося, як карта невідомої країни.
— О Боже, — прошепотіла Маша. — Мені так шкода. Це не я. Тобто я, але не навмисно. Це підбор. І ремінець. І вся ця ситуація.
Він мовчав. Просто дивився. Його погляд був холодний, пронизливий, з тих, від яких хочеться самій застрибнути в урну.
— Я зараз усе виправлю! — виголосила вона й витягла з сумки вологу серветку. Потім ще одну. Потім п'ять, навмання, бо сумка вважала, що в такий момент потрібен весь запас.
Вона почала енергійно тицяти серветками в його груди. Це не допомагало. Карамельний раф — речовина з характером.
— Припиніть, — нарешті сказав він.
Голос був низький, оксамитовий і абсолютно спокійний. Від цього спокою у Маші по спині побігли мурашки. Не від захоплення. Від жаху.
— Вибачте, вибачте, — захекано затараторила вона. — Я не хотіла. Я зазвичай не така. Тобто, така, але не завжди. Просто в мене співбесіда, я запізнююсь, і підбор, і взагалі, може, віддати у хімчистку? Я заплачу!
— Скільки вам років?
— Двадцять п'ять, — розгублено відповіла вона. — А що?
— Дивно, — сказав він. — Я думав, дванадцять.
Маша відкрила рота, щоб щось відповісти, але нічого розумного не знайшлося. Її мозок, як зазвичай у критичні хвилини, подав сигнал "Помилка 404".
Чоловік дістав із внутрішньої кишені піджака тонку візитівку. Глянув на неї, потім на Машу, потім на стаканчик у її руці, де ще залишилося на дні трохи каві, і, мабуть, зробив для себе якісь невеселі висновки.
— Ваше ім'я?
— Маша. Тобто Марія. Левченко.
— Марія Левченко, — повторив він, і від того, як він вимовив її ім'я, повільно, чітко, ніби складав у голові картотеку, їй захотілося зникнути. — Візьміть.
#1219 в Жіночий роман
#4439 в Любовні романи
#1971 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026