17

Вранці я прокидаюся і… Ну, як вам сказати. Після 30 не раджу нікому ревіти на ніч. Обличчя набрякло, очі червоні, дивитися важко. Мов той троль, а не вчорашня іменинниця.

Поки я зітхаю, роздивляючись свою супер гарну пику в дзеркалі, на кухні лунають звуки посуду, що переставляють, поспішні кроки, і голоси подруг, які тихо (тобто, думають, що тихо) перемовляються між собою.

Дивлюсь на годинник – 8.30. Що вони там роблять так рано? Тільки-но повернулися, чи що?

- Втім, яка мені різниця? – кажу своєму відображенню. – Я на них ображена. Кинули мене вчора в такому стані! Та й тепер, мабуть, прийшли перевдягнутися і тишком-нишком змитися далі тусити зі своїми хахалями. А Лера хай тут ниє наодинці та будує свої нескінченні плани…

Я підвелася. Потім знову сіла.

- Ну й нехай. Буду телефонувати щодо оренди квартир. Дарма, що неділя. Буду всіх діставати. Хай теж знають, що життя несправедливе.

Яке ж моє здивування, коли по дорозі у ванну прямо перед собою бачу два сором’язливих личка з винуватими усмішками.

- Лерчик, ти пробач нас, поросяток! – бурмоче голосом маленької дівчинки Мілана.

- Ми дуже некрасиво вчинили вчора, - підхоплює Аліса, відводячи очі. – І нас тепер дуже мучать докори сумління.

- Ой та невже? – підводжу я брови, хоч у душі миттю відтаюю. Я як надуваюся швидко, так само і здуваюся, варто мене по голівці погладити і прощення попросити з таким ось виглядом суцільного каяття.

- Так. – киває Мілана. – Нам тебе дуже вчора не вистачало. І нічого доброго зі вчорашньої прогулянки у нас не вийшло.

- Саме так. Ми тільки йшли і одна одній з Мілашею казали, що як погано, що немає Лери, – додає Аліса.

Я, звісно, поважно витримую паузу, цикаючи язиком, потім посміхаюся.

- Ну от, знатимете, як подругу залишати. Гаразд, я вже помудрішала - тридцятник все ж таки, тож я не ображаюся. І взагалі, на ображених балкони падають.

Дівчата обіймають мене з вдячними посмішками.

- Але з вас, як із тих, що завинили, сніданок. – заявляю я.

- Домовилися!