Проблема не забарилася

І, звісно, Іван напророкував біду. Бо тільки-но він встиг висловити свої підозри про підозрілий спокій, як на обрії з’явився знайомий силует, що біг у їхній бік, розмахуючи руками. Це був Пасічник Степан — борода віялась на вітрі, капелюх ледве тримався на голові, а в очах панікувало сонце самого апокаліпсису.

— ХЛОПЦІ, БІДА! — закричав він ще здалеку, ледь не спіткнувшись об корінь дуба.

Максим, навіть не підводячись, склав руки на грудях і перевів погляд на Івана.

— Ну от, я ж казав, що це не кінець, — самовдоволено мовив той і поважно кивнув, як пророк після здійснення передбачення.

— ЩО СТАЛОСЯ? — вигукнула Соломія, схоплюючись на ноги.

— ВКРАЛИ БОЧКИ З МЕДОМ! — Степан ледве переводив подих. — ТРИ ВЕЛИЧЕЗНІ БОЧКИ! Я їх учора ще бачив під навісом! Гарненько закриті, перев’язані — все, як має бути! А сьогодні — пшик! Лишилися тільки сліди і кілька сердитих бджіл!

Тимко аж яблуко проковтнув неправильно.

— Три бочки?! Але ж це… стратегічний запас!

— Це катастрофа! — з жахом сказав Іван. — Хтось ВКРАВ солодке серце Шпилів!

— Ох і серце, — пробурмотів Максим. — Це ж мед, не державна таємниця…

— Ти не розумієш! — Іван уже драматично ходив колами. — У селі, де бджоли — святе, мед — як золото! Це не крадіжка — це злочин проти культури!

Соломія ледь стримувала сміх.

— Гаразд, досить пафосу. Степане, сліди є?

— Та є, — махнув рукою пасічник. — Якісь відбитки, схоже, вели до лісу. Але я сам туди не поліз — там, самі знаєте, хто завгодно може сидіти. Хоч баба Варвара, хоч… Буряк.

У всіх пробігли мурахи по спині.

— Буряк у лісі — це гірше за справжнього ведмедя, — серйозно сказав Тимко.

Іван рішуче піднявся.

— Ось воно! Ось наша нова справа! Я так і знав, що все не може закінчитися так просто!

Максим встав, витираючи долоні об шорти.

— Ну що ж, слідопити… вперед, на пошуки зниклого меду.

І Бублик, який увесь цей час дрімав під дубом, підвівся, потягнувся — і рішуче рушив попереду. Бо навіть він зрозумів: солодка справа чекає.