А що, якщо це все ще не кінець?

Слідопити вже були готові завершити розслідування. Всі пазли зійшлися. Усі ниточки склалися в єдиний сюжет. Вони знайшли відповіді, дійшли до суті. Антон Дорошенко не зник — він став дідом Федором. Він не був примарою, він був людиною. Живою, розумною, сумною — але справжньою.

Здавалося, що історія завершена.

Але…

Максим, який зазвичай мовчки приймав висновки, цього разу не відчував полегшення. Його погляд ковзав по сцені, по темних кутках клубу, які здавалися надто тихими.

— Якщо ніякого привида не було… — нарешті заговорив він, — то хто бігав по сцені ночами?

У залі запанувала тиша.

Іван здригнувся і скривився, ніби його щойно вкололи в найчутливіше місце.

— Не треба таких питань перед сном! У мене вже був план: чай, плед і “нічого дивного більше не станеться”!

— Та ні, він правий, — задумливо сказала Соломія, витираючи пил з одного з крісел. — Ми ж бачили тінь. Ми гналися за кимось у лісі. Ми чули голоси. Це був не дід Федір — він би зізнався. Він не з тих, хто грає ще одну роль, коли вже зняв маску.

— То хто тоді? — спитав Тимко, озираючись.

— А що, — прошепотів Максим, — якщо цей хтось досі думає, що ми його не викрили? Що ми повірили, що все завершилось?

Слідопити переглянулись. Погляди стали серйознішими, тривожнішими. Як у людей, які щойно почули, що сцена, де відбувся фінал, можливо, лише початок іншої п’єси.

— Може, він спостерігав за нами? — тихо промовила Соломія. — Чекав, поки ми розкриємо одну історію, щоб приховати іншу.

— А може, він не чекав, — сказав Максим, не зводячи очей зі сцени. — Може, він готується до свого виходу.

І саме в цю мить…

ТРІСЬ.

На сцені затріщали дошки. Різко. Чітко. Надто голосно, щоб це був просто випадковий звук старого дерева.

Хтось там був.

І цей хтось не грав за правилами старої історії.