Кінець вистави

Дід Федір підійшов до дзеркала, яке стояло у затінку за сценою. Старе, злегка потріскане по краях, у тонкій рамі, яка колись, мабуть, блищала під світлом прожекторів. Тепер воно мовчки відображало все, що лишилося від тієї сцени: пил, спогади, і людей, які нарешті дісталися до правди.

— Кожен актор має колись піти, — сказав він, дивлячись у дзеркало, наче зустрівся з власним минулим. — Але сцена завжди пам’ятає.

В його голосі не було смутку. Лише тепло. Тиша, якою закінчується гарна п’єса.

Максим наблизився. Подивився у те саме дзеркало — і побачив лише себе. Себе… і людей поруч. Друзів. Слідопитів.

— То це означає, що привидів не було? — запитав він, хоча відповідь вже була очевидною.

Дід усміхнувся. Не хитро, не іронічно. По-людськи.

— Привидів немає. Є тільки пам’ять, — відповів він. — Вистава, яка не завершилася. Роль, яку не вдалося зіграти до кінця. І місце, що чекає на аплодисменти.

Бублик, який весь цей час сидів біля його ніг, потягнувся, як справжній господар ситуації. Його хвіст неквапливо обвів повітря, а з горла вирвалося м’яке, задоволене муркотіння.

Дід нахилився і погладив його.

— Ну що, розумнику, тепер ти задоволений? — запитав він, ніби саме кіт усе це задумав.

Кіт примружив очі. І цього було досить.

Слідопити переглянулися. Без слів. Без зайвих реплік.

Вони розкрили таємницю.

Вони знайшли правду.

Але найголовніше — вони зрозуміли: не кожна історія повинна закінчуватися гучним фіналом. Деякі історії живуть тихо. В очах. У пам’яті. В словах, які ніхто не сказав уголос.

Ця історія закінчилася не тому, що була розказана до кінця.

А тому, що її нарешті почули.

Максим, Соломія, Тимко та Іван — вони більше не були просто слідопитами. Вони стали хранителями цієї історії. І поки вони пам’ятають — привид Антона Дорошенка житиме не в тунелях і дзеркалах, а в серці сцени, яка пам’ятає кожного, хто стояв на ній із відкритим серцем.

І тоді… завіса опустилася.

Не гучно.

Без оплесків.

Але з тишею, яку заслуговують справжні вистави.