Як сцена його врятувала

— То ви більше ніколи не виходили на сцену? — запитав Тимко, озираючись на простору залу клубу, яка в напівтемряві здавалася майже священною. Пил кружляв у повітрі, ніби залишки старої вистави, і в кожній тінях сцени відчувалася чиясь присутність.

— О ні, — відповів дід Федір, і його голос став м’якшим, теплішим. — Сцена ніколи мене не покидала.

Він ступив крок уперед і подивився на залу так, ніби бачив її вперше. Але в його погляді було не здивування — а пам’ять. Глибока, тиха, як вода в криниці.

— Я просто грав іншу роль, — продовжив він. — Не актора, не зірки. А звичайного діда. Простого, трохи буркотливого, з вусами й палицею. Людину, яка все знає, але ніколи нічого не каже. Того, хто сидить осторонь і виглядає смішним… або нудним.

Максим усміхнувся. Усмішка була щира, без сарказму.

— Ідеальна роль, — сказав він. — Безпечна.

— Не скажу, що вона була легкою, — заперечив дід. — Але вона була потрібна. Сцена — це не тільки прожектори й глядачі. Це ще й здатність бути іншим. І я скористався цим повністю. Сцена мене врятувала, бо дала мені нове обличчя. Нову тінь. Нове життя.

Він пройшов до краю сцени, де колись стояв у світлі прожектора, а тепер стояв у світлі ліхтарика.

— І ви весь цей час знали, що ми вас шукаємо? — спитала Соломія, уважно спостерігаючи за кожною рисою його обличчя.

— А ви думаєте, чому я так часто з’являвся у потрібний момент? — лукаво усміхнувся дід.

Усі згадали: перша зустріч біля клубу, його “випадкові” слова, загадкові натяки, що з’являлись точно тоді, коли вони наближалися до розгадки.

— Ви були режисером… усієї цієї вистави, — прошепотів Тимко.

— Ні, — похитав головою дід. — Я був частиною. Просто частиною історії, яка не хотіла бути забутою.

Він подивився на стару завісу сцени, яка вже давно не піднімалася.

— І тепер, коли ви її дізнались… може, вона нарешті завершиться.