Двері, що зачинилися знову

Слідопити обережно вийшли з кімнати, де їх щойно випустила — чи, можливо, випробувала — невидима сила. Кожен їхній крок лунав по темному коридору, як удар барабана, що передвіщає драматичний фінал. Попереду — лише темрява. Позаду — відповідей уже не було.

Але не встигли вони пройти й кілька кроків…

ГРЮК!

Звук був такий різкий, що навіть у глухому тунелі відлуння не зникло відразу. Воно відбивалося від кам’яних стін ще кілька секунд, змушуючи кожного зупинитися, як за командою.

— ЩО ЗА?! — підскочив Іван, розвертаючись майже на місці.

Максим миттєво обернувся, ледь не впустивши ліхтарик, і спрямував промінь світла назад.

Двері.

Ті самі, що тільки-но самі відчинилися.

Ті самі, що випустили їх з кімнати, як режисер, що дозволяє акторам нарешті покинути сцену.

Тепер були знову зачинені.

— Ну от, — зітхнув Тимко, — тепер ми в тунелі. І що далі?

Світло ліхтарика сковзало по стінах — вологих, шорстких, мов сам простір був старішим за будь-яку виставу. Вони були між світами. І між актами.

Соломія провела пальцями по стіні, ніби шукала ще одну приховану цеглину, ще один механізм.

— Цей механізм працює не просто так, — сказала вона. — Якщо двері самі відчиняються і самі зачиняються — значить, їх хтось контролює.

— Або щось! — додав Іван, роблячи крок назад і стискаючи ліхтарик так, ніби той мав суперсили.

Максим зітхнув, але без злості. Більше з утомою, як учитель, який уже втретє пояснює, що Земля обертається навколо Сонця.

— Ти ж розумієш, що це не магія?

— Я більше ні в чому не впевнений! — різко відповів Іван. — Тут самі двері ходять, дзеркала показують не те, що перед ними, а ще й привид не привид, а реальний чоловік!

Усі мовчали кілька секунд.

Бо хоч у словах Івана і була паніка, в них була й правда.

Але головне питання залишалося.

Як тепер вибратися звідси?

І головне — чи справді їм ще потрібно вийти?