Коли пастка зачиняється

Слідопити вже збиралися покинути підземну кімнату. Вони тримали в руках щоденник Антона Дорошенка — ключову підказку, останній пазл у цій неймовірній історії. Дзеркало стояло накрите, фігура у ньому залишалася, але вже не лякала — вона чекала. Їм залишалося лише вийти й завершити це.

Але тільки-но вони ступили на поріг...

БАЦ!

Двері за їхніми спинами грюкнули з такою силою, що звук прокотився глухим вибухом по тунелю. І одразу — тиша. Та тиша, яка завжди буває після пострілу або падіння завіси.

— Що це було?! — вигукнув Тимко, підскочивши на місці, а потім обернувся так швидко, що ледь не вдарився головою об ліхтар.

Максим різко розвернувся, метнувся до дверей. Смикнув ручку — раз, другий, третій. Потім стукнув кулаком у дерев’яну панель. Грубо. Відчайдушно.

— ЗАМКНЕНО, — констатував він, і це слово пролунало, як вирок.

Іван, який намагався зберігати бодай якийсь внутрішній баланс, видихнув так, ніби прощався з життям.

— Ой-йой-йой… Нас зачинили, — промовив він і оперся спиною об стіну.

Соломія, не втрачаючи холоднокровності, вивела ліхтарик у темряву коридору. Її руки не тремтіли, але очі шукали щось — або когось.

— Ми тут не самі, — тихо сказала вона. Але цього було достатньо, щоб усі замовкли.

І тоді… вони це почули.

Кроки.

Глухі, повільні. Десь по той бік дверей. І не просто кроки. Це були впевнені, точні, неспішні кроки того, хто знає, куди йде. Кроки того, хто вже тут був. І, можливо, ніколи не йшов.

— Тихо, — прошепотів Максим.

Кроки зупинились. Миттєво.

Тиша. Сторожка. Очікувальна.

— Це він? — ледве чутно прошепотів Тимко.

— Хтось там, — сказала Соломія. — І він зачинив нас тут.

Вони стояли, затамувавши подих, у кам’яній кімнаті, яка щойно з надії перетворилася на пастку. Дзеркало залишалося мовчазним. Але всім уже було ясно: вистава ще не закінчилася.

І головна сцена — попереду.