Ключ до виходу

Максим знову поглянув на щоденник. Його сторінки були майже вичерпані, слова — усе менш впевнені. Чорнило подекуди вицвіло, а папір виглядав так, ніби кожна буква була вирізана часом, а не написана.

Остання записка була короткою. Вона стояла окремо, як фінальна репліка в п’єсі. Написана тремтячою рукою, що ледве тримала перо, але ще мала силу залишити головне.

"Я залишив ключ там, де почалося моє останнє шоу."

Ці слова висіли в повітрі, мов запитання, на яке кожен із них мав дати свою відповідь.

Іван здригнувся. Його очі метнулися по кімнаті, потім — на дзеркало, потім — на стелю. В ньому знову прокинулось передчуття, якого він намагався уникати протягом усієї цієї історії.

— Що це означає? — запитав він, хоча, можливо, вже знав.

Максим, який досі тримав щоденник, подивився на останній рядок і повільно прошепотів:

— Ми повинні знайти місце, де він востаннє виступав.

Соломія, яка щойно закривала кришку дзеркала білим полотном, застигла.

— Сцена? — перепитала вона.

— Саме так, — впевнено відповів Максим. — Там усе почалося. Там усе повинно закінчитись.

Їхні погляди зустрілися. У кожного в очах — розуміння. Не страх. Не сумнів. А внутрішня готовність. Вони пройшли через щоденник, через історію, через тіні. І тепер залишався лише фінал.

Вони закрили щоденник. Його обкладинка клацнула, ніби замкнула ще одну главу.

— Гаразд, — сказав Тимко. — Вихід через сцену. Так драматично, що навіть Іван заплаче.

— Я не заплачу. Я просто… трохи поплачу, — буркнув Іван, але в його голосі не було страху.

Вони рушили назад.

Проходили ті самі тунелі, ті самі сходи, що вели нагору. Кожен крок лунав уже не як страх, а як рішення.

І нарешті…

Вони знову ступили на сцену.

Порожню. Мовчазну. Але в кожному її куточку тепер щось змінилося.

Правда чекала.

І з нею — ключ.