Таємниця дзеркала

Максим підійшов до дзеркала впритул. Він стояв обличчям до скла, настільки близько, що міг бачити своє дихання, що осідало на поверхні легким серпанком. Його відображення було цілком звичайним — та сама куртка, той самий налобний ліхтарик, трохи втомлені очі.

Але поруч із ним…

Фігура в чорному плащі залишалася нерухомою.

Не озивалась. Не ворушилась. Не реагувала.

— Це просто ілюзія… чи щось більше? — прошепотів Максим, не відводячи погляду.

Тимко, який стояв трохи позаду, раптом озвався. Його голос був тихим, але сповненим тієї дивної впевненості, яка з’являється тільки у наймоторошніші моменти:

— А що, якщо це не просто відображення?

Максим повільно обернув голову до нього.

— Що, якщо це справжня сцена?

Іван витріщився на нього, як на людину, яка щойно заявила, що є нащадком Шерлока Холмса і півпорції борщу.

— Що ти маєш на увазі?! — нервово запитав він.

— Подивіться, — сказав Тимко і зробив крок ближче. — Дзеркало не показує цього приміщення. Воно не відображає стіни, меблі, нас… так, як має. Воно не дзеркало. Це — вікно.

Максим знову подивився у скло — тепер уважніше. У відображенні не було жодних кам’яних стін. Жодного старого стола. Жодної шафи. Навіть самого дзеркала у зворотному зображенні не було.

Там була лише сцена.

Та сама сцена клубу, над ними. Освітлена зсередини, ніби сам простір тримав її у спогадах.

— Це… — почав він, але не договорив.

Соломія підійшла поруч, погляд у неї став зосередженим, як у вченого, який тільки-но усвідомив, що формула, яку він списував усе життя, була про нього самого.

— Може, ми щось не розуміємо? — прошепотіла вона. — Може, це… не кінець?

Тимко повільно кивнув.

— А може, нам потрібно повернутися на сцену… — сказав він. — Щоб завершити виставу.

Ці слова зависли в повітрі, як останній акорд симфонії, перед тим, як впаде диригентська паличка.

Бо можливо, щоб звільнити душу актора… їм доведеться стати частиною його останньої сцени.