Історія, яку ніхто не знав

Сторінки щоденника були пожовклими, краї трохи стерті, деякі літери — розмиті. Але текст усе ще зчитувався легко, ніби сам Антон Дорошенко залишив його не десятки років тому, а лише вчора. Папір зберіг не лише чорнило, а й емоцію. Напруження. Страх. Відчай.

Соломія почала читати вголос. Її голос був тихим, але кожне слово падало важко — мов камінь у воду.

"Я знав, що цей день настане. Я завжди знав, що одного разу мене знайдуть. Але якщо ти читаєш це, значить, я вже не можу тобі все розповісти особисто."

— Ого… — прошепотів Тимко. Але Соломія не зупинялась.

"Моя історія почалася не в цьому клубі. Вона почалася набагато раніше, коли я зрозумів, що актор — це не просто людина, яка грає на сцені. Це людина, яка живе у своїх ролях. Іноді так сильно, що вже не може їх залишити."

Максим опустив очі на підлогу. Його тінь, підсвічена ліхтариком, зливалася з тією, що була в дзеркалі. І він відчув, як межа між уявним і справжнім стала тоншою.

"Цей клуб став моїм останнім притулком. Вони шукали мене, і я знав, що якщо зникну, то тільки тут."

— Хто вони? — нахмурився Тимко. Його голос порушив тишу, але не розсіяв напругу. Лише додав ще одну ноту тривоги.

Соломія перегорнула сторінку. Пальці трохи тремтіли.

"Я не можу назвати їхні імена. Це не має значення. Головне, що вони хотіли змусити мене мовчати. Я дізнався щось, що ніколи не мав знати. І тепер мені доведеться залишитися тут назавжди."

Максим застиг на місці. У кімнаті стало прохолодніше, хоч жоден вітер не дув.

— Він не просто ховався, — мовив Максим. — Він тікав від когось. І, схоже, це було серйозно.

Іван стиснув руки. Йому знову здалося, що дзеркало стало ближчим.

— Ви тільки подумайте… — пробурмотів він. — Все це було під сценою. Поруч. І ніхто не знав.

Але тепер — знали.

І вже не могли відвернутися.

Бо правда, як і вистава, не терпить недомовок.