Кімната, яку ніхто не мав знайти

Двері перед ними стояли, мов мовчазний вартовий таємниці. Старі, дерев’яні, з товстими металевими завісами, що виглядали так, ніби їх кували вночі, під звук театральних оплесків і шепоту забутих реплік.

— Тільки не кажіть, що тут ще один секретний бункер, — пробурмотів Тимко, озираючись так, ніби десь у стіні має бути кнопка “вихід у реальність”.

Максим мовчки натиснув на ручку.

Клац.

Двері відчинилися повільно. З надривним скрипом, який звучав, як фальшива нота у великій симфонії. І перед ними розкрилась кімната. Невелика. Інтимна. Майже домашня.

 Стіл — старий, дерев’яний, із шаром пилу, на якому можна було б писати історії пальцем.
Полиця — заставлена книгами, паперами, старими театральними програмками, ніби хтось готувався до вистави, але її так і не зіграв.
Велике старе дзеркало — накрите білою тканиною. Воно стояло мовчки в кутку, як глядач, що чекає повернення актора на сцену.

Соломія підійшла ближче, повільно, ніби кожен її крок був нотою в напруженій мелодії.

— Це його особисті речі… — прошепотіла вона.

— Це кімната Дорошенка, — підтвердив Максим, опустившись до столу. Його пальці торкнулися аркушів, обережно, мов то були фрагменти душі.

Серед пожовклих газет, театральних афіш і старих записок, одна була особливою. Невеликий клаптик паперу, трохи пожмаканий, з нерівним почерком.

"Вони забули мене. Але сцена пам’ятає."

— Ого… — тільки й прошепотів Тимко.

Іван, який стояв трохи осторонь, обхопив голову руками.

— Я вже точно знаю, що сьогодні не засну, — зітхнув він. — Хіба що з котом і святим хрестом у руках.

Максим не зводив очей з записки. У ній не було злості. Лише смуток. І туга. Та сама туга, яку відчуває сцена, коли ніхто не виходить на поклони.

Ця кімната була не просто сховком.

Це був храм спогадів. Храм того, хто колись був героєм на сцені, а тепер — тінню, яку намагаються забути.

Але сцена пам’ятає.

І хтось ще має вийти на неї востаннє.