Що далі?

— Що він там побачив? — запитав Тимко, ковтаючи слину й притискаючи ліхтарик до грудей так, ніби це був амулет.

Максим мовчки посвітив у темний куток. Промінь світла ковзнув по підлозі, по стіні… і зупинився на невеликій шафі. Вона стояла самотньо, трохи навскіс, ніби хтось її посунув або щось із неї виймав. Дверцята були закриті, але не до кінця — між ними залишалась щілина.

Соломія зробила крок уперед. Її обличчя було серйозним, мов у археолога перед розкопками піраміди.

— Відкриваємо? — спитала вона.

— А у нас є вибір? — гірко прокоментував Іван, не відриваючи очей від шафи, але при цьому намагаючись триматися подалі.

Максим поклав руку на металеву ручку. Вона була холодною — не просто прохолодною, а крижаною, як дотик старої таємниці, яка чекала надто довго. Його пальці мимоволі здригнулися.

Здавалося, що ця шафа знає. Більше, ніж будь-хто з них хотів би дізнатися.

Максим зібрався.

— Три… — сказав він, не зводячи погляду з дверцят.

— Два… — повторила Соломія.

— Один… — додав Тимко, і всі затамували подих.

Клац.

Шафа відчинилася.

Петлі скрипнули, тихо, але протяжно — ніби сам простір зітхнув.

І всередині…

Вони побачили те, що змусило їх похолонути.

На полицях лежали речі. Особисті речі.

Стара записна книжка з ініціалами "А.Д.".
Вицвілі фотографії, на яких Дорошенко усміхається, стоячи на сцені — поряд з іншими   акторами, яких ніхто не впізнавав.
Квитки на вистави, де його ім’я було викреслене червоним маркером.
Лист… недописаний. У ньому — слова, що починалися як “Якщо хтось це читає…”

— Це… — прошепотіла Соломія. — Його речі. Особисте сховище.

Максим повільно дістав лист. Він був тонкий, але ніби важив кілограм.

— Це те, що він залишив… як послання.

У кімнаті запала повна тиша. Навіть Бублик сидів, не рухаючись. Всі знали — вони тільки-но відкрили останню завісу.

Та… чи справді останню?